Глава 9.

POVОлександ

Я лежав на парті і нікому, начебто, не заважав.  Але в людському роді написано бажання завжди комусь підгадати.

- Алекс, що ти спиш?  – насмішкувато поцікавився Андрій, штовхаючи мене під ребра.

- Прокинься і співай!  – одразу приєднався до Багрова Міша.  - Ти весь день про щось думаєш.

Ці нерозумні події двох маразматиків відбувалися в одній із аудиторій університету.  Час був ще ранній, але народ уже почав потихеньку підтягуватися.

- Саме так.  Виглядаєш, як наркоман, що нещодавно зав'язав, - посміхнувся Андрій, але в голосі друга чулося занепокоєння.

Ох, тримайте мене, Багров вперше виявив ознаки культурної та освіченої людини!

- Гірше, - я сумно посміхнувся.

Не так часто себе шкодую, тож зараз маю на це повне моральне право.  Тому прохання без моралі.

- І що ж?  - Зацікавлено запитав Рудий.

- Закохався цей дегенерат, - невдоволено пояснив Андрій, кидаючи на мене дратівливий погляд.

Десь, ну звідки наш "аматор світських дам" постійно все дізнається?!

Чи він не телепат випадково?

Хоча ні, дурна ідея.

- В кого?  - Здивувався Міша.

Все ясно, що Рудий не в курсі.  Нічого, зараз наш бабій все виправить.

І я, певна річ, не помилився.

- У свою зведену сестричку!  - Знову встряв Багров.

- Ти псих?!  - На Рудого було страшно дивитися.  - Та вона ж людина!  Та ще й молодший за тебе!

- Ну, з тою білявкою тебе це не зупиняло, Міш, - пробурчав я, згадуючи колишні гріхи друга на недавній вечірці.

Чорт, я ж на тій вечірці Ксю зустрів...

- Сань, вгамуйся, ти ж з нею все одно не зможеш бути, - спробував переконати мене Андрій.

- Не заспокоїться, - похитав головою Рудий.  – Я його добре знаю.  Страждати буде, відпустить, але не заспокоїться.

До аудиторії зайшов лектор, що змусило нас припинити цікаву (для кого як) розмову.

***

Андрій відкинувся на спинку стільця, підозріло роздивляючись мене.  Що йому так не подобається?

- Ти знову бісишся?

Хто?  Я?  Я завжди спокійний!  Ну майже…

- Так, біситься, - визнав Міша.

- Чудово, - озвався Багров.  - Тоді ти сьогодні ввечері зайнятий, друже.  Підеш глушити тугу коньяком!

Блін, та що зі мною таке?  Коли Олександр Миров раніше страждав через дівчат?  Відповідь проста: ніколи.

А з появою Ксю все кардинально змінилося.  І все було б зрозуміло, якби вона мала ангельський характер або модельну зовнішність.

Так ні!  Зовні Гончарова від своїх ровесниць майже нічим не відрізнялася, та й характер... скажімо так... аж ніяк не ідеальний.

Зовсім не ідеальний.

Після третьої пари ми зібрали речі та звалили з інституту.  Залишалося ще дві години нудних занять із фізики, але їх можна і зі спокійною душею прогуляти.

Зайшовши в бар неподалік будівлі університету, Андрій оцінюючим поглядом окинув присутніх дівчат.  Ось чому я не хотів, щоб він підходив до Ксюхи.  Друг з Багрова чудовий (хоча подекуди він порядна дупа), але до цієї дівчини йому краще було не лізти.

- Текілу, - ліниво кинув Андрій, підходячи до стійки.

Ми з Мішею взяли коньяк.

- Сумно, що горілки немає, - з жалем зітхнув Рудий, залпом спустошуючи першу склянку.

***

Ну, як з'ясувалося, ми і без горілки непогано впоралися.

За вікнами вже стемніло, а Андрій допився до такого стану, що почав клеїтися до дівчат.  Ті не робили з цього вчинку трагедію, а навіть з цікавістю дивилися на нас із Мішею.

Мабуть, вони намагалися зрозуміти, після якої склянки ми приєднаємось до Багрова.

- Пора б іти, - занепокоєно зауважив Рудий.

Але Андрія було не так просто відмовити піти.  П'яний у стелю хлопець сильно розійшовся.

– Саню!  - Вигукнув Андрій, підходячи до нас з Мішею.  - Я тебе люблю!  - Скільки ж цей козел випив?  - Ти не подумай, - продовжив Багров, помітивши мій погляд.  - Я тебе як друга люблю і допомогти тобі хочу, друже.  Тож у мене вже ідейка з'явилася.

Якщо цей напідпитку дегенерат мене ще й лапати почне, то я йому точно вріжу!

- Яка?  – підозріло запитав Міша.

Ні, нізащо не погоджуся на пропозицію цього бухого кретина!  Він ніколи нічого розумного придумати не міг навіть на тверезу голову.  А після такої кількості спиртного результат буде ще гіршим.

- Ну, а як заспокоюються вампіри?  – Андрій наче дивувався нашій дурниці.  - Ти повинен випити трохи крові.

- Ти зовсім збожеволів?  - Закричав Міша, привертаючи до себе зайву увагу з боку відвідувачів.

- Я ж не пропоную йому безжальним вбивцею стати.  Просто трохи крові його відверне, – почав виправдовуватися Багров.

Рудий жваво перевів на мене погляд.  Чорт, він що, теж згоден із цим алкоголіком?!

- Так, - м'яко промовив Міша.  - Я в цьому випадку згоден з Андрієм.  Тобі потрібно відволіктися.  Ти ж просто зводиш себе.  Навіть зараз сидиш і страждаєш, гризеш себе зсередини.  Тобі треба випити зовсім небагато крові.  Ти ж знаєш, що це точно допоможе.

Я не витримав:

- Рудий, а ти сам колись пробував?

Міша заперечливо похитав головою, а ось Багров, на мій найбільший подив, ствердно кивнув:

– А я пробував.  Після смерті сестри.  Допомогло.

Дивно, а ми й не знали, що Андрій мав сестру.

Ми з Багровим знайомі були п'ять років (потоваришували у старших класах школи), а от Мішу я знав ще з раннього дитинства.  Тоді ми з ним багато грали разом, а пізніше з'ясували, що обидва вампіри.  Останній факт змусив нас зблизитись ще більше.

Тим більше ми могли беззастережно довіряти один одному.

- Гаразд, - я здався, - але зовсім небагато.  І то тільки тому, що мені зараз зовсім херово.

Друзі посміхнулися і насильно потягли мене надвір.

– Пропоную до парку, – висунув ідею Рудий.

Оскільки, крім мене, ніхто не заперечував, то на тому й вирішили.

До цього пункту призначення ми дісталися непомітно для мене (бляха… скільки ж я таки випив?).  Коли ми проходили однією з пустельних алей нічного парку, десь недалеко прошмигнула стежкою дівчина.