Глава 2.

Я досить добре потяглася на ліжку, скидаючи ковдру.

- Ксюшо, піднімайся, а то в школу запізнишся!  - пролунав знизу невдоволений голос матері.

І так починалося щоранку бідної дівчини на прізвище Гончарова.  Звичайно, я не про матір зараз говорю.  Ось чому її постійно щось не влаштовує?

Чортихаючись, я вилізла з ліжка і вирушила до шафи.  Накинувши обожнюючі чорні джинси, що обтягують, і яскраво-оранжеву футболку, спустилася до «улюблених родичів».

Сергій і мама вже снідали, мирно потягуючи каву з чашок, а Сашко, швидше за все, ще спав.  Ну, не хропів на весь будинок, і на тому спасибі!

– Сьогодні я відвезу тебе до школи: шлях неблизький, – з усмішкою промовив Сергій.

Я мовчки налила собі міцну каву і тепер старанно сипала по ложці в чашку цукор, не піднімаючи від столу недбалий погляд.  Не хотілося дивитися на настирливого чоловіка, який так і намагався заслужити мою прихильність, причому будь-якими способами.

- Можу і забрати зі школи, - продовжив чоловік, не почувши моєї відповіді.

- Ні, дякую, мене друзі підвезуть, - холодно відповіла я, свято сподіваючись, що за цю колку репліку мати не придушить мене.

Все ж таки я її єдина дочка...

- О, а в тебе є друзі?  Дивно, - заспівав Алекс, заходячи на кухню.

"Щоб ти здох, худоба", - з ніжністю подумала я, але вголос вирішила нічого не говорити.

- Чого мовчиш?  – із сарказмом запитав "братик".

- Мовчання – єдиний спосіб зберегти гарний настрій у присутності ідіота, – серйозним тоном відповіла я йому та попрямувала до дверей, закинувши сумку на плече.

Сергій поспішив слідом, намагаючись не відставати.  Ага, ще б із вампірською швидкістю побіг!  А що?  Мама вразилася б...

Коли ми доїхали до школи (мовчки, панове), то до мене одразу вибігла Маша, струнка блондиночка мого віку з такими ж яскраво-зеленими пронизливими очима.

- Ксю, як ти?  - Накинулася з розпитуваннями подруга.

Дружимо ми з Громовою ще з першого класу, тому знаємо один одного чудово.  І в тому числі Маша завжди безпомилково вгадує, коли зі мною щось трапляється або коли якась худоба (наприклад, мій новий "брат") мені псує настрій.  Можливо, у дівчині каже її нелюдська сутність чи у мене просто дуже прониклива подруга.

- Нормально, якщо не брати до уваги того факту, що я живу в одному будинку з двома вампірами, - тихо відповіла я, переконавшись, що Сергій від'їхав на пристойну відстань.

- А хто другий?  - Зацікавлено запитала Громова.

Про Сергія подруга вже знала.

- Мій новоспечений братик, - проголосила я, намагаючись висловити у погляді все моє ставлення до Сашка.

– А вони знають, хто ти?  - перелякано запитала Маша, проводжаючи поглядом машину маминого нареченого.

- Ні, і краще їм і надалі цього не знати, - відрізала я.

- А якщо впізнають?  - Не відставала подруга.

Яка ж вона іноді буває істеричка!

- Машо, давай я до тебе сьогодні після школи зайду.  Вдома перекидатися не хочеться, бо вони можуть будь-якої миті прийти, а я їх, можливо, й не почую.  Тихо рухаються, сволота, - пробурмотіла я, згадуючи нечутну ходу мого "старшого братика".

- Як і ти, - підсумувала подруга.

– Ми, – поправила я її.

- Точно.  Ось тільки в мене перетворення більше часу, ніж у тебе займаєш.  Та ще й спина щоразу ниє, наче всю ніч, як ненаситна, працювала.  Або вагони розвантажувала, щоразу по двадцять кілограм тягаючи, - зітхнула Громова.

- Ну, я тебе попереджала, що треба частіше тренуватися, - пробурмотіла я, не горячи бажанням далі торкатися цієї теми.

- А мамі ти так і не казала?

Я зміряла подругу невдоволеним поглядом:

- Знаєш, Машо, так і підійду до матері: «Мам, у тебе майбутній чоловік із сином – вампіри, а донька взагалі…»

Громова попереджувально штовхнула мене ліктем, не даючи закінчити фразу, бо до нас уже підбирався Ігор.  Він, звичайно, наш друг, але про багато речей навіть і не підозрює.  Наприклад, він так і не вірить у міфічних істот, хоча двоє з них товаришують з ним уже багато років.

- Привіт, - весело привітався хлопець.  - А нам не час на урок, а то дзвінок скоро?

Ми вирушили на хімію, але Маша встигла прошепотіти:

- Після уроків до мене їдемо.

Хто б сумнівався.

***

- А мені мама так і не хоче машину купувати, - із заздрістю сказала я Маші, коли ми під'їхали до будинку подруги.  - Першим доказом є те, що я ще мала, а ти до школи на рік пізніше, ніж треба, вступила.

- Не сумуй, на моїй покатаємось, - заспокоїла Громова.  – Вдома нікого, начебто, немає, тож проблеми не виникнуть.

Але ж проблеми виникли.  І цією проблемою був милий хлопчик Костя та за сумісництвом старший брат Маші.

Ну... як вам описати цього хлопця?  Уявіть собі симпатичного бабника, що розбиває серця дівчат щодня, додайте до цього образу гарний розум, шкідливість маленької дитини та впертість осла.  У результаті ви отримаєте достовірний портрет Кості.

- А що це ти тут робиш?  – з цікавістю запитала подруга старшого брата.  - Ти ж маєш в інституті бути.

- Останні дві пари скасували, - посміхнувся хлопець.

Дівчина з сумом знизала плечима, показуючи, що вона не винна у зриві планів на вечір.

- Ну і я тоді теж піду, - розповіла оточуючим.

Костю я ніколи особливо не любила, тому за першої ж нагоди спробувала змитися.

- Ксю, ми ж щойно приїхали!  Може залишишся?  – благала Маша.

- До завтра, - непохитно відповіла я.

- Я тебе відвезу, - запропонував Костя, виходячи на подвір'я і відчиняючи мені двері своєї машини.

Цікаво, чи він її хоча б іноді замикає?  Чи сигналізацію тільки у фільмі бачили, а про існування ключів можемо тільки здогадуватися?

- Дякую, - що я, дура чи що, відмовлятися?

Коли ми нарешті доїхали до мого нового будинку, дорогу до якого Кості довелося досить довго пояснювати, вся родина була в зборі.

Тому при моєму заході на кухню на мене кохану дивилися три пари очей.

- Ксюшо, а хіба ти не годину тому мала прийти?  – вкрадливо спитала мама.