Глава 1

За годину до чергового занурення Яна Левченко отримала від брата фотографію вивіски, на якій слово «МАЙСТЕРНЯ» було набране таким шрифтом, що перша літера скидалася на перекинуту драбину.

Брат запитував, чи це годиться. Повідомлення подолало кілька проміжних ретрансляторів, чотири доби чекало на транспортний пакет і тепер лежало на її планшеті поряд зі службовим нагадуванням про медичний допуск. Під фотографією було ще одне: він уже заплатив за вивіску, але, якщо Яна скаже, що вона жахлива, майстри нібито погодилися все переробити.

Вона збільшила зображення. Назва майстерні була хороша, а літера справді жахлива. Відповідь із цього приводу склалася одразу. Значно важче було написати про відкриття, на яке вона обіцяла приїхати й на яке, звісно, не встигла.

У коридорі щось загуркотіло. З лабораторії виїхав візок із використаними фільтрами, за ним ішов Богдан Ільченко, тримаючи однією рукою двері, а другою — чашку.

— Тільки не кажи, що це знову вентиляція, — попросила Яна.

Богдан зупинився. Він був у робочому комбінезоні з розстібнутим коміром і мав той вигляд, із яким людина приходить перевірити нібито справний агрегат, а знаходить чужий недоладний ремонт.

— Вентиляція працює. Я вивіз те, що в ній не повинно працювати. — Він спробував перехопити візок коліном. — Після зміни скажи Софії, щоб ваші люди перестали різати упаковку просто над решіткою. Ми не на планеті, де фільтри ростуть у землі.

Яна пообіцяла сказати, хоча знала: Софія запитає, хто саме це робив, а Богдан не назвав нікого. Йому було достатньо, щоб перестали.

У їдальні сьогодні знову пекли коржі. Їх можна було розпізнати ще з коридору за дріжджовим запахом, який станційне повітря розносило з дивовижною наполегливістю. У Яни бурчало в животі, проте перед зануренням їсти вже заборонялося. Вона подивилася на братову фотографію, поставила курсор перед словом «Перероби» і стерла його. Вийшло інше: спершу треба перевірити, як літера читається здалеку. Це було правдою, хоча й не всією.

До нейролабораторії вона зайшла з непосланим повідомленням.

Софія Кривенко стояла біля крісла занурення, поправляючи кабель на підголівнику. На підлозі валявся тонкий захисний ковпачок; Софія побачила його лише тоді, коли наступила, і роздратовано підняла. За прозорою перегородкою технік проганяв перевірку каналу зв'язку. На центральному екрані висів стоп-кадр із тунелю: жовта смужка координат, темний вигин стіни, нерівні світлі плями на камені.

— Ще раз пройдемо сигнал зупинки, — сказала Софія. — Без героїзму, без спроб дотягти останні десять секунд.

Яна поклала планшет у шухляду. Вони обидві пам'ятали носія одинадцять. І чотирнадцять. Шістнадцятого, за яким інший оператор мав тільки спостерігати, убили вже після того, як його група почала виходити з тунелю. Кожна нова загибель породжувала ретельніший протокол і трохи менше віри в наступний.

Перед сьогоднішнім дослідом вони домовилися, що Яна може перервати сеанс через будь-яке відчуття, якого не здатна описати. Звучало поблажливо, але після шістнадцятого саме на такій вимозі наполягла Оксана Рут. Людський мозок не був створений для шести опорних кінцівок, трьох різних способів визначати напрямок і запаху, який не можна було відрізнити від спогаду. Те, що оператор устигав назвати, становило лише малу частину пережитого.

Оксана з'явилася з медичним планшетом, поки Софія налаштовувала крісло. Перевірила увагу, мову, рухи очей, ще раз розпитала про сон. Яна відповіла, що спала нормально. Це було майже правдою: шість годин із одним пробудженням, під час якого вона довго шукала рукою край ліжка, бо їй здавалося, що підлога стоїть вертикально.

— На минулій зміні таке було? — уточнила Оксана, коли Яна згадала про короткий напад дезорієнтації.

Яна сказала, що ні, одразу згадавши, як двічі під час тренування не могла вгадати положення власних пальців у рукавичці інтерфейсу. Про це вона раніше не повідомляла: обидва випадки тривали менш як секунду й минали після звичайного калібрування.

Оксана ще кілька хвилин переглядала показники. Допуск вона залишила чинним, але скоротила максимальну тривалість сеансу й попросила Яну не сперечатися, якщо її покличуть назад раніше.

Тільки після цього з'явився Марко Гринь. Командир станції рідко заходив у лабораторію перед зануреннями, хіба коли на зовнішніх маршрутах траплялося щось, що могло вплинути на безпеку. Сьогодні він приніс повідомлення з видобувного майданчика: два роботи зупинилися біля старого проходу, куди не заходили комахи, хоча навколо були свіжі сліди їхнього руху. Тимур не хотів відправляти машини далі, поки біологи не скажуть, із чим вони мають справу. Зв’язок із підземними датчиками тримався на ретрансляторах, розміщених у старих роботизованих штольнях: самій породі було байдуже, наскільки важливий сьогодні експеримент.

Знімок, який він відкрив, показував звичайну тріщину в породі та кілька світних цяток по краю. Усі на станції впізнавали такі крупинки. У скелі люменіт був красивим і майже непридатним: будь-яка спроба відокремити його руйнувала нестійку структуру, і в контейнері залишалися хіба сліди продуктів розпаду. Натомість із висушених виділень місцевих комах вилучали стабільні кристали. Речовину, за яку платили стільки, що тут тримали цілу станцію, люди вперше навчилися збирати на купах чужих екскрементів. Це давно перестало когось смішити.

Софія пояснила Маркові, що сьогодні їх цікавить внутрішній маршрут, а не геологічна проба. Він попросив залишити відеоканал для безпеки й не став удавати, ніби розуміє більше за них. Перед виходом усе ж перепитав, скільки часу потрібно на від'єднання. Відповідь його не задовольнила; він змусив техніка назвати час від команди до повного припинення зворотного зв'язку, а потім перевірив, де лежить ручний розмикач.

Яна раптом захотіла коржа. Непристойно сильно, аж до злості на чоловіка, який, як їй здавалося, перевіряв один і той самий пункт утретє.