Розділ 21 "Сюрприз"

Вікторія

— В житті не бачила нічого прекраснішого, — серйозно каже Катя, коли сідаю на своє місце. — Всі фільми — відстій, у порівнянні з живими емоціями. Тепер ви — мої улюблені герої.

— Він прийшов, — тільки й можу вимовити, намагаючись прийти до тями.

— Боже, як він тебе обіймав… Я в захваті, ледь сльозу не пустила. Ти така тендітна поряд з ним. Оце мужик, — виплескує подруга емоції. Добре, що ми їдемо у купе, і поки що знаходимося у ньому вдвох. — Щось сказав?

— Що приїде.

— Звісно, приїде. Куди ж він дінеться від такої краси? Ех… Це навчання псує особисте життя, — зітхає, а мої емоції таки знаходять вихід у сльозах. — Столице, зустрічай, — говорить Катя, коли потяг рушає. — Як тебе не любити, Києве мій… — наспівує відому пісню. — Вікусь… Ей, ти чого, — помічає мій стан.

— Може мені вистрибнути і повернутися до нього? — схлипую від відчаю.

Все моє єство тягнеться до Ярослава. У грудях болить, повітря не вистачає, щоб на повну вдихнути. Я хочу у його обійми, дихати улюбленим ароматом і слухати його серцебиття.

— Ти що, покалічитися хочеш? — обурюється Катька. — І що ти скажеш батькам? Післязавтра на навчання.

— Не знаю, — тру очі, але сльози все одно біжать.

— Не кинеш же універ? Тим паче він не проти приїжджати.

— Так, але мені болить, — притискаю долоні до грудей. — Мені здається, — набираю повітря у груди, — що це кінець нашим стосункам. — Прямо чую, як рветься зв’язок між нами.

— Я впевнена, що це не так, він виглядав дуже переконливим. Повір, я бачила вас з вікна. В очах обох плескалися почуття, їх ні з чим не сплутаєш. Аж іскрило. Тому можеш сміливо викинути свої сумніви у вікно і чекати нової зустрічі, — заспокоює мене як може.

— Спробую, — зітхаю, відчуваючи себе повністю вичавленою.

Я страшенно хвилювалася, безліч разів думала про наші стосунки, але так і не наважилася подзвонити. Не знала, що сказати. Чи потрібно це йому так само, як мені? Тепер знаю — потрібно, але до болю у серці не хочу їхати так надовго…

До Києва прибуваємо пізно ввечері, беремо таксі до гуртожитку і розходимося по різних поверхах. Ми хотіли помінятися з дівчатами, щоб жити разом, але ніхто не пішов назустріч, тому тепер тільки ходимо в гості одна до одної. Моїх співмешканок немає, Катька теж біжить прогулятися до магазину, а я просто сиджу у кімнаті. Навіть речі розпаковувати немає сил. Якась спустошена та пригнічена. Так-сяк викладаю одяг, стелю постільну білизну і лягаю відпочивати. Відлік розпочато, мені лишається тільки чекати нашої нової зустрічі і стримувати себе, щоб не помчати додому у будь-який момент.

Серед ночі кімнату наповнює гучний звук мого телефону. Оля мугиче зі свого ліжка, обурюючись, що її розбудили. Рвучко підводжусь, хапаючи з тумбочки гаджет. Ярослав!

— Так, — голос сонний, хрипкий.

— Віко, де ти? — гарчить у слухавку.

— Е-е-е, у гуртожитку, — намагаюся прокинутися.

— А мені чому не подзвонила?

— Я… — не знаю, що йому відповісти. — Ну…

— Забула? — вже м’якше.

— Про тебе? — усміхаюся. — Про тебе неможливо забути.

Чую видих на тому кінці, а потім його усмішку. Я уявляю її і тану від тепла у грудях. Вже скучила, а минуло зовсім мало часу.

— Доїхала нормально?

— Так.

— Я розбудив тебе?

— Дзвони у будь-який час.

— Добре, кицю. Я тебе… Цілую.

— І я тебе, — вкладаю у свої слова зовсім інший сенс.

Він вимикається, а я щасливо усміхаюсь. Вкриваюся ковдрою, притиснувши долоні до грудей, відчуваючи всередині тендітну надію, що усе буде добре.

Навчання та життя у гуртожитку відволікають, доводиться бути уважною та активною. У кімнаті завжди хтось є і не дає сумувати за розмовами. Багато справ, завдань, турбот. Побут та приготування їжі теж забирають достатньо часу. Але не минає й години, щоб я не думала про Ярослава. Листуємося ми мало, але короткі розмови кожного дня мають лікувальний ефект. Він дзвонить ввечері, я виходжу у коридор, сідаю на сходинках і ми говоримо.

З розмов я розумію, що справ у чоловіка багато, тому на зустріч можна не сподіватися. Але я не дорікаю, намагаюся зрозуміти, хоч серце й не погоджується з таким висновком. Перші дні було найважче, я серйозно міркувала над тим, щоб повернутися додому. У мене не було виправдання для батьків, я просто марила бажанням бути біля Яра. Дивне і дуже сильне відчуття, коли на логічні речі уваги не звертаєш. Вихідні були нудними, хоч ми й ходили з Катею до парку та кіно. Мені хотілося бути там з ним. Вирішили, що я приїду на день народження Лілі і тоді ми побачимося. А це значить, що чекати не так багато: два нудні вихідні і тиждень навчання. На наступну п’ятницю ми вже придбали квитки додому.

— Вона була замріяною і далекою… — говорить Катя, коли виходимо з університету. В п’ятницю у нас схожий розклад, тому ми разом йдемо і повертаємося.

— Вибач, — зітхаю, — про що ти говорила?

— Як проведемо вечір? Кіно?

— Не хочу, там сьогодні ажіотаж.

— Піца?

— Ну, можна, — знизую плечима, хоча насправді не хочу нікуди ходити, щоб мати змогу нормально поговорити з Ярославом. У кіно чи піцерії цього не зробити. — Ми можемо її замовити і подивитися фільм у кімнаті, з моїх дівчат тільки Оля залишається. Впевнена, що вона не сидітиме ввечері вдома.  

— Офігіти! — вигукує Катька, зупиняючись.

— Що? Хочеш товктися у піцерії? — натомість вона боляче щипає мене за руку. — Ай, Катю, ти чого? — дивлюся на неї ображено.

— Мабуть, побачимося аж у понеділок, — промовляє, дивлячись на мене з напівусмішкою.

— Чому? Яка скажена муха тебе вкусила? — далі спускаюся сходинками, потираючи руку.

— Поглянь, — зупиняє, хапаючи мою сумку.

— Та що? — починаю дратуватися. Слідкую за її поглядом і нічого не розумію. — Катю… — затинаюся, серце болісно відгукується, а потім шалено швидко летить вгору. — М-м-м-м, — щось незрозуміле зривається з моїх вуст. Я дивлюся на Катю, яка широко усміхається, потім переводжу погляд на Ярослава, який нікуди не зник. Це він стоїть неподалік від входу, але мене не помітив. Замість усмішки з’являються сльози. Від радості, звісно. Дістаю з сумки телефон і бачу повідомлення, надіслане годину тому.