Розділ 20 "Моя"

Ярослав

Один гудок, другий, третій… Кожна нова секунда нарощує роздратування. Дурня якась. Так добре усе було і тут, виявляється, у Вікторії купа сумнівів, і на додаток — недовіра. Я розлючений, і це м’яко сказано. Нащо Ліля пхає носа у не свою справу? Коли це було? Тисячу років минуло. Поняття не маю звідки вона взагалі дізналася.

— Алло? — протягує сестра. Голос звучить тихо, бо на фоні лунає скажена музика.

— Ти де?

— У клубі, — протягує сп’яніло.

— Знову? А щось інше, окрім клубів, у твоєму житті буває?

— Ой, ти чого причепився? Дай відпочити, — фиркає роздратовано.

— Що ти наплела Віці?

— Господи… Я й забула вже про неї.

— Сама мені розповіла, що бачила її, а потім раптом забула? — гнів набирає обертів. — Мені приїхати й забрати тебе, щоб згадала, про що ви розмовляли? Відвезти додому?

— Нічого я їй не говорила. Водиш за носа свою Віку, то й води, але мене не приплітай.

— Ми зустрічаємося. Запам’ятай це, і, будь ласкавою, поводься нормально.

— А я що? Ненормальна?

— Судячи з твоїх вчинків — ні. І цей, зав’язуй з клубами, я п’яною тебе бачу частіше, ніж тверезою, — відхиляю виклик і одразу набираю Женю. Паркуюся біля будинку, але не виходжу, чекаю поки друг відповість. 

— Здоровий був, — його радісний голос зараз дратує.

— Жека, між нами є якісь непорозуміння? — запитую без привітання.

— Не зрозумів, ти про що?

— Звідки Ліля знає про парі?

— Яке парі? — протягує, але голос здригнувся.

— У нас їх було багато? — дратуюся ще більше.

— Сто років минуло, — нервово сміється друг.

— От і я про те. Ліля наплела Віці те, що їй знати не потрібно.

— Віці? А у вас щось серйозне? — дивується.

— Більше ніж, — говорю правду.

— Ти не жартуєш? Я думав…

— Ти неправильно думав. Ми зустрічаємося.

— Та вона ж наче в Києві вчиться?

— Це мене не зупиняє.

— Друже, невже з’явилася та…

— З’явилася, — не хочу з ним про це говорити.

Взагалі нічого про Віку розповідати не хочу. Це моє. Особисте. Його хочеться захистити і закрити від усіх.  Віка викликає в мені дивні відчуття, коли вона у моїх обіймах, з’являється нестерпне бажання не відпускати. Вдихати її звабливий аромат, відчувати легке дихання у шию, насолоджуватися несміливими дотиками, коли вона пробігається пальчиками по моєму тілу.

— І ми не поїдемо у вихідні десь зависнути та приємно провести час? — запитує з недовірою.

— Не поїдемо.

— О, друже, — сміється, — я тебе втрачаю.

— Не перебільшуй. Про що ви говорили з Вікою на твоїй вечірці? — це питання час від часу виринає у думках.

— Коли? — він дивується, але точно не міг забути цього моменту, бо падіння Віки у басейн запам’ятали, мабуть, усі.

— На вечірці, коли Віку скинули у басейн.

— А-а-а, та так, ні про що, — кидає недбало. — Я вже не пам’ятаю, про навчання, погоду, відпочинок.

— І все? — щось мені погано віриться у його слова.

— Так. А, ні, вона ще розповіла, що не п’є, бо боїться перебрати, — короткий сміх звучить нервово. — Ну так, шаблонні питання, поки ті придурки не утнули дурницю.

— Сподіваюся, що між нами не виникне непорозумінь.

— Ти що, друже? Настільки скрутило, що мені й підходити до неї не можна? Не хвилюйся, я все зрозумів.

— Добре, бувай, — мене дратує його самовпевнений тон.

Боїться перебрати? Щось я сумніваюся у правдивості цих слів. Віка чітко тоді сказала, що не бачить кайфу у вживанні алкоголю. А про страх перебрати я чую вперше. Потрібно було ще тоді запитати Віку, але не хотілося, щоб мої слова сприймалися за ревнощі. Хоча насправді я ревнував.

Побачити гарну дівчину і зацікавитися нею це абсолютно природно. Також логічно захотіти провести з нею час, а може й ніч. Раніше я й не задумувався над цим, все виходило само собою. Зустрілися, пофліртували, переспали і ніхто нікому нічого не винен, але Віка інша. У мене всередині щось інше, коли вона поряд. Я не хочу на одну ніч, я просто хочу її собі. Не знаю як пояснити, але бажання сильне. Я не граю і точно не збирався на неї закладатися. Все давно в минулому. Після одного невдалого жарту, ми припинили цю розвагу. Я й не згадав би про неї зараз, якби не Ліля.

— Віко, Віко, — бурчу собі під носа. Після нашої розмови з’явилось якесь розчарування та образа.

Не вірить мені, але повірила словам Лілі, яка толком нічого не може знати. Чи може, Женя щось їй сказав тоді? Питань багато, але немає сенсу їх ставити, вона розгублена, а я боюся не стриматися і образити на емоціях. Краще почекати, заспокоїтися і перевірити, чи готова Віка зробити перший крок.

І я даю їй цей час, їду з батьком у справах і навіть повернувшись не поспішаю дзвонити. Сьогодні вона їде, і побачимося ми невідомо коли. Та протягом дня ні дзвінків, ні повідомлень. Неприємно. Якось не затишно на душі, дискомфорт у районі серця змушує дратуватись. Поїде і нічого не скаже? Образилася, не довіряє, передумала бути зі мною? В останнє погано віриться, бо я бачив її реакцію. Вона так гостро реагує на мене, що зриває дах. Така… Слухняна, пристрасна, зваблива. Дівчина, що підкорила серце. Звучить мелодраматично, але так воно і є. Я став бісовим романтиком. Я! Квіти, танці, романтичні вечері… Сам повірити не можу, але ж подобалося. І на цьому все? Не вірю.

Коли стрілка годинника показує п’яту, не витримую, бажання побачити її сильніше за гордість. Збираюся і їду на залізничний вокзал. Дзвонити не буду, хочу побачити її реакцію. Час відправки потяга я знаю, тому проблем у пошуку не буде. Хіба ж її можливо не помітити?

І я помічаю. Майже одразу, поряд з якоюсь рудою, стоїть сумна і розгублена. В районі серця стискається, пальцями пробігає струм так кортить її обійняти. Бачу, що вони збираються сідати, тому відмираю і йду до неї. Руда смикає валізу, не може впоратися з ручкою, Віка починає їй допомагати, а потім підіймає погляд і заклякає на місці. Несмілива усмішка з’являється на її вустах. Така необхідна для мене зараз. Великі карі очі дивляться здивовано, наче не вірить, що я тут.