6

Звісно ж вона не подзвонила. Ні на наступному тижні, ні через місяць. А я особливо й не намагався ще раз зустрітися з жінкою. Просто знав, що нездатен дати їй всього того чого вона від мене чекає. Що не в змозі побороти в серці страхів минулого та впустити туди Галину. Що не маю впевненості в тому, що вона дійсно стане тою хто мені потрібен.

На цьому здавалося вся ця історія мала б остаточно й закінчитися. Проте у долі були свої наміри щодо мене, Галини і наших стосунків. Якось наприкінці літа я на вихідні навідався до батьків. Після щедрого маминого частування мені захотілося прогулятися селом. Надворі стояв привітний тихий вечір. Теплий вітерець ніжно обвівав моє обличчя. Все ще парке повітря було схоже на солодкий нектар. Зачарований такою спокійною та меланхолійною атмосферою я не відразу збагнув, що до мене хтось звертається.

– Володю, привіт!

Хрипкий голос був до болю знайомий і в той же час давно призабутий. Я повільно оглянувся і побачив за кілька кроків від себе молоду жінку. Яскраво розфарбована, в пістрявій одежі і з чудернацькою зачіскою на голові вона спершу видалась мені схожою на циркового клоуна-паяца. І тільки добре пригледівшись до рясно вкритого косметикою обличчя молодички я впізнав у ній Лесю.

– Привіт! – оторопіло відповів я їй.

– Рада тебе бачити. Давно не бачилися. Як поживаєш?

Ми дійсно давно не виділися. Практично з тої самої хвилини, як розірвали наші стосунки. Спершу, через образу, не хотілося зустрічатися з лицемірною зрадницею. Потім наші стежки-дороги розійшлися. Леся начебто вийшла заміж і переїхала жити до чоловіка в інший район. Я подався в місто на пошуки свого щастя. Гордість та самолюбство не дозволили навіть і думати про те, щоб розшукати колишню кохану та просто з нею порозмовляти.  

Я відповів на запитання Лесі. Між нами зав’язалася коротка розмова. Розказуючи жінці про своє життя я зі здивуванням відзначив, що не відчуваю при цьому ніякого хвилювання в душі. Чомусь не спалахує в моєму серці жаркого трепету який нерідко виникав раніше коли я бачив її. Наче й ніколи не було у нас тої нестримної пристрасті й жагучого блаженства, що так часто знетямлювалась мою свідомість.

Я дивився у вічі жінки і не знаходив у них тої іскри, що нерідко доводила мене до напівбожевілля. Я шукав в глибинах свого єства струни кохання, які начебто мали грати мені завше і не чув нічого. Я мимоволі чекав на шквал емоцій, спокуси та бажання, а їх не було. Лише холодна пустота та збайдужіння, від яких аж мурашки забігали по тілі. І здогад того, що минулого вже не повернути, а любов, яка вмерла ніколи не воскресити.       

Наступного дня, повертаючись в місто, я вже вкотре прокручував у голові вечірню розмову з Лесею. Я старався зрозуміти, що ж зі мною трапилося під час цієї нетривалої бесіди. Намагався переосмислити свої почуття, емоції і бажання, які залишилися після неї. Врешті-решт на думку прийшло усвідомлення того, що це напевне закономірний фінал моїм стражданням. Звичайнісінький і невідворотній кінець тому коханню, що вже давно погасло і привид якого не давав мені спокою вже стільки років.

А збагнувши цю просту істину я чомусь подумав, що справжня любов інколи буває схожою на кетяги калини. Зовні ці ягоди завше звабливі і красиві, та тільки той хто необачно спробував їх на смак знає, як часто вони бувають терпкими й гіркими. І треба пережити ще чималі морози-випробування, та завірюхи-негаразди, щоб ця гіркота й терпкість все ж перетворилася на солодкі, соковиті плоди справжнього кохання.

І під впливом цих, дещо філософських, роздумів я набираю номер Галі і нерішуче промовляю:

– Привіт мила! Можна з до тебе в гості?

Коротка відповідь «Я чекаю!» дає зрозуміти, що мої кетяги кохання вже достигли й настав час збирати з них щедрий урожай ніжної пристрасті і щирої любові. Саме того, що мені так бракувало весь цей час.