1

– Милий, ти кохаєш мене? – таке традиційно-жіноче запитання я почув сьогодні від панянки яку, як це не дивно, знав від сили півроку.

Познайомилися ми на благодійній вечірці яку проводила радіостанція на якій я працюю репортером. Тоді мені відверто кажучи було надзвичайно нудно. Зборище пихатого міського начальства, зарозумілих бізнесменів й бундючних громадських діячів навіювало на мене меланхолійно-сонливий настрій. Ледь стримуючи позіхання я підходив до присутніх й брав у них короткі інтерв’ю, тішачи себе надією, що незабаром закінчивши свою роботу отримаю можливість повернутися до дому та добряче відпочити.

На жаль таким моїм солодким мріям в цей вечір не судилося справдитися. Вже майже наприкінці репортерського опитування я випадково зробив маленьке глупство. Переходячи від однієї групи гостей вечірки до іншої я не відриваючи погляду від свого диктофону машинально спитався у чергового опитуваного:

– Пане, чи не погодилися б ви дати невеличке інтерв’ю для радіо нашого міста?

Іронічний жіночий сміх був красномовною відповіддю на цю мою помилку. Піднявши очі я побачив перед собою дамочку років під сорок. На вигляд вона була з тих жінок, яких аж ніяк не назвеш красунями, але які при цьому примудряються бути на диво милими. Коротка стрижка, заховані за широкими лінзами окулярів величезні променисті очі, носик ґудзичком, маленький ніжний ротик, худенька, наче у підлітка фігурка: у її зовнішності не було нічого незвичайного, жіночка як жіночка, але в той же час вона хочеш – не хочеш а притягувала до себе мій погляд. Вся її постава випромінювала якусь зворушливу наївність і беззахисність, перед якою неможливо було встояти.

Знітившись такому недоладному промаху я все ж наважився повторити своє запитання:

•  То ви все-таки згідні дати інтерв’ю?
•  А воно вам насправді потрібне? – хриплуватим голосом перепитала незнайомка.
•  Та ні, – практично зізнався я у своїх потаємних бажаннях.

– То для чого даремно витрачати час? – здивувалася жінка і несподівано поцікавилася у мене. – Скажіть відверто, вам тут не скучно?

– Скучно, – чомусь вирвалося у мене. 

•  То може вийдемо на двір, прогуляємось, – змовницьки підморгнувши мені запропонувала незнайомка.
•  Давайте, – несподівано для себе згодився я.
•  Тоді залишаємо вечірку по-англійськи, не прощаючись.  

Ми непомітно вибралися на вулицю де на нас чекала дорога іномарка моєї неординарної супутниці. Всівшись в розкішний червоний «форд-фієста» жінка з півоберта завела двигун і натиснула на педаль «газу». Вдоволено замуркотівши авто, наче застоялий кінь, прудко зірвалося з місця. Коли приміщення благодійної вечірки залишилося далеко позаду незнайомка окинувши мене своїм прискіпливим поглядом запитала:

– Так, що цікавить кореспондента радіо нашого міста?

– А може спершу познайомимося, – запропонував я відчуваючи, що вже повністю втратив бажання займатися зараз журналістикою.

– Гаразд. Нехай буде по вашому.  Мене звати Галина Іванівна. Я менеджер міської трикотажної фабрики. А вас як звати?

– Володимир Ігорович. Можна просто Володя.

– Чудово, тоді я просто – Галина. До речі не заперечую якщо ми перейдемо на «Ти».

Ми кілька хвилин попетляли засніженими вулицями передноворічного міста поки Галина, грайливо не спиталася:

– Ну і які у нас пропозиції, щодо сьогоднішнього вечора?

– Знаєте, я трохи зголоднів. Може десь разом повечеряємо.

Я робив цю пропозицію з твердим переконанням, що після цих слів багата бізнес-леді в цю ж мить, під впливом мого нахабства, просто зупинить свою дорогу автівку й викине мене посеред холодної вулиці. Проте я знову помилився й не зміг спрогнозувати подальший розвиток подій цього вечора. Кокетливо хмикнувши жінка не роздумуючи погодилася, відразу ж додавши:

– Не заперечую. Я знаю один непоганий бар неподалік.

Коли ми під’їхали до бару вибраного Галиною мені зробилось не по собі. Замість звичайної недорогої забігайлівки я побачив найпрестижніший ресторан нашого міста. Моєї скромної журналістської зарплатні тут вистачило б не більше ніж на дві філіжанки кави та пару канапок. Це фінансове сум’яття напевне було так виразно написано на моєму обличчі, що Галя вмить змогла його прочитати. Мило посміхнувшись вона заспокійливо промовила:

– Не хвилюйся. Сьогодні за все плачу я. Не барися.

І не чекаючи моєї згоди жінка спритною вивіркою вислизнула з салону автомобіля. Я не став чекати повторного запрошення й поспішив за своєю супутницею. За кілька секунд ми вже знаходились в ресторані. Поки Галина робила замовлення в офіціанта я встиг роздивитися приміщення куди ми потрапили. А воно насправді справляло належне враження. Пастельні тони вміло підібраного інтер’єру навіювали спокій та врівноваженість. Тиха лірична музика добавляла до цієї картини чималу дрібку романтизму й загадковості.

– Володя, тобі подобається твоя робота?

Єлейний голос Галини відірвав мене від оглядин. Його вкрадливі нотки мали наді мною дивний магнетично-магічний вплив. Наче загіпнотизований ним я почав розповідати жінці про своє минуле. Не знано чому повідав їй про те, що сам родом з віддаленого села нашого району, що ще в школі вирішив стати журналістом, а після її закінчення поступив в університет на журфак. Розповів, що ось вже два роки працюю репортером й ведучим на радіо і ця робота мені надзвичайно подобається. Навіть чомусь зізнався, що досі не одружений і зараз навіть не маю коханої дівчини.