Частина сімнадцята

Я стояла абсолютно нерухомо посеред кабінету, залитого блідим, майже привидовим передсвітанковим світлом, міцно стискаючи в тремтячих, холодним потом покритих пальцях звичайний аркуш білого паперу.

Свіже, масне вугільне «Я ТУТ» і чорний, брудний відбиток великого пальця синьйора Моретті брутально, безжально перекреслили мою крихку нічну ілюзію безпеки. Цей простий малюнок діяв як кислота. Світ навколо мене знову почав стрімко втрачати чіткі обриси, розпливаючись сірими плямами, звужуючись до крихітних розмірів цього білого клаптика, ніби вся моя реальність була не чим іншим, як старою, гнилих ниток тканиною, яку хтось невидимий, але неймовірно сильний щомиті розривав навпіл.

Моє дихання збилося на рваний, хрипкий, поверхневий ритм, що виривався з грудей зрадливим свистом, а права рука — та сама права рука, з якої ще кілька годин тому я так старанно, до пекучого болю шкіри, змивала залишки чорного графіту — тепер знову здавалася чужою, важкою, мертвотною й брудною. Наче я була по лікоть занурена в чужу кров або в сажу знедоленого згарища.

І саме цієї секунди абсолютного, нестерпного відчаю, коли серце у грудях вибивало шалену, неконтрольовану тахікардію, знизу, з першого поверху старого будинку, раптово пролунав різкий, пронизливий, металевий брязкіт вхідних дверей.

Потім почулися кроки.

Вони не були важкими, тягучими й повільними, якими крокував Фабріціо у моїх мареннях, і не обережними, майже невагомими, до яких я звикла у синьйора Моретті. Це був швидкий, самовпевнений, знайомий до болю і майже агресивний стукіт жіночих підборів по холодних кам’яних сходах, що вели прямо на мій другий поверх, мого кабінету. Я навіть не встигла врятувати ситуацію — сховати цей клятий лист, засунути його під стопки медичних карток чи зачинити ту злощасну шухляду столу. Я просто заклякла на місці, мов укопана, судорожно затиснувши білий аркуш за спиною, немов розбите дитяче скло.

Двері кабінету розчинилися настільки різко й без жодного попередження, ніби їх вибили ударом ноги, і в кімнату стрімким, упевненим вихором увійшла Джулія, приносячи із собою різкий, гострий, дорогий запах свіжого цитрусового парфуму.

Цей європейський аромат безжально витіснив із вогкого, затхлого повітря кабінету солодкувату, густу мирру. Я дивилася на неї, і крізь густу пелену власної гарячки та лихоманки мій погляд машинально, наче на автопілоті, фіксував кожну дрібну деталь її бездоганного образу. Джулія завжди вміла виглядати так, ніби щойно зійшла зі сторінок глянцевого паризького юридичного вісника або щойно виграла надскладну, резонансну справу у ліонському апеляційному суді.

Її переїзд до Франції п'ять років тому остаточно відточив її манери, вишліфував кожен рух, перетворивши мою старшу сестру на те саме залізобетонне втілення сухого європейського права, холодного будинку і абсолютного порядку, якого мені зараз так катастрофічно не вистачало.

Навіть її раптова, неоголошена поява в Неаполі — вона прилетіла нібито всього на два дні для планового аудиту якоїсь великої міжнародної транспортної компанії — тепер здавалася мені частиною якогось вищого, жорстокого і неминучого задуму, призваного дощенту зруйнувати мою крихку, вистраждану брехню.

На ній було розкішне французьке пальто глибокого кольору мокрого асфальту, на якому не затрималося жодної краплі нічної неаполітанської зливи — дощ просто безсило стікав із цієї цупкої, високотехнологічної тканини, не залишаючи жодних мокрих слідів чи псування. Її темно-каштанове волосся було зібране у бездоганний, гладкий, тугий вузол, який повністю відкривав її високе, майже крижане чоло.

У її зовнішності не було ні найменшого натяку на художній хаос Клари, на її розбиті ілюзії чи на розмиті графітові тіні синьйора Моретті. Лише сувора, безкомпромісна геометрія прямих ліній. Тільки залізна дисципліна букви закону.

Вона застигла на порозі, і її прискіпливий, рентгенівський погляд юриста миттєво зафіксував мій абсолютно розпатланий вигляд, зім’ятий домашній халат і, головне, мою праву руку, знову вимазану по самі нігті чорним вугіллям. Повільним, вивіреним роками рухом вона поправила тонкі золоті окуляри, що холодно й непривітно зблиснули на перших рожевих променях ранкового сонця, і її тонкі вуста стислися в одну сувору, білу лінію.

— Софіє, що тут у біса взагалі відбувається? — її голос пролунав у тиші кабінету як сухий, категоричний удар суддівського молотка у залі засідань. — Лікар Бернарді дзвонив мені годину тому прямо в готель. Він сказав, що ти вчора вранці влаштувала дикий, неадекватний скандал на прийомі і ледь не зійшла з глузду просто перед пацієнтом! Подивися на себе у дзеркало! На кого ти схожа? Ти що, знову малюєш цією чорною мерзотою?

Я зробила глибокий, болючий, важкий вдих, намагаючись усіма силами стримати дрібне, судомне тремтіння у колінах, яке видавало мене з головою. Я мусила за будь-яку ціну захистити свою реальність. Свою  пам'ять.

— Припини! — Джулія різко, з неприхованим роздратуванням підійшла до мого столу, з гуркотом кинула на поліроване темне дерево свою важку шкіряну сумочку і втупилася очима прямо в моє смертельно бліде обличчя. — Досить ховатися за своїми жалюгідними терапевтичними казками й вигадками, — процідила вона крізь зведені зуби. — Я дуже добре знаю цей твій божевільний погляд. Ти зараз дивишся точно так само, як у вісімдесят дев'ятому році, коли вся ця трагедія лише починалася. Тобі вже двадцять шість років, Софіє. Минуло десять років! Десять довгих років! А ти досі сидиш у своєму вигаданому лабіринті і боїшся вийти на світло.

— Мій світ не вигаданий! — мій відчайдушний, зірваний крик вирвався з горла надто дико, розбиваючи крихку стерильну тишу кабінету на тисячі гострих осколків. — Я на власні вуха чула касету, Джуліє! — продовжувала я, задихаючись від сліз і гніву. — Я знайшла її в тій старій покинутій коробці . Там чіткий, незаперечний аудіозапис із набережної з тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року! Холодний неаполітанський вітер, лютий морський шторм... Я була там шістнадцятирічною дівчиною, і Фабріціо міцно  тримав мене за руку на самому березі порту! Він дав мені той самий камінь, який я щойно стискала в долоні! Він знав мене ще тоді, розумієш ти чи ні?! Наш жах почався зовсім не два роки тому — він тягнеться кривавим шлейфом із тієї самої ночі!