Частина п'ятнадцята

Важкі вхідні двері мого будинку зачинилися за спиною з глухим, майже гробовим звуком, який довго вібрував у стінах порожнього холу. Цей звук був схожий на останній удар дзвону, що сповіщає про кінець чогось важливого.

Я залишила лікаря Бернарді там, нагорі, серед розкиданих звітів, холодного вироку моєї ліцензії та густого, їдкого запаху його тютюну. Той запах тепер здавався мені чужим, наче він належав іншому життю, яке вже не мало до мене жодного стосунку.

Я майже бігла наосліп, не обираючи маршруту, лише намагаючись утекти від запаху мирри й розірваного бланка з написом «ВИННА». Кожен крок луною віддавався в моїй голові, наче я тікала не від Бернарді, а від самої себе.

Лютневий  холод миттєво впився в обличчя, але навіть цей сирий вітер із порту не міг остудити той дикий вогонь жаху, що палав під шкірою. Повітря було важке, солоне, і кожен вдих різав легені, наче я ковтала уламки скла.

Тільки зараз, опинившись посеред тротуару, я відчула, як холодна, неприємна тканина мого пальта, яке так і не встигла просушити, важко тисне на плечі, наче іржава залізна броня.

Я машинально застебнула ґудзики до самого горла, намагаючись фізично відгородитися від власного дому, який перестав бути безпечним.

Неаполь зустрічав мене зимовими вечірніми сутінками, що наступали надто швидко. Денна гроза вщухла, проте очищення вона не принесла — портові колектори випускали у повітря важкий, липкий туман, який розтікався мокрою бруківкою та забивався в горло солоною сіркою.

Ліхтарі на Віа Толедо запалювалися один за одним, відбиваючись у калюжах брудними, тремтливими плямами.

Люди поспішали повз мене, розмиваючись у сірому мареві, але я йшла наосліп, намагаючись сховатися від ганьби, що наздогнала мене перед медичною комісією. Їхні обличчя були розмиті, наче тіні, і я не могла відрізнити живих від привидів.

І саме в ту мить, коли я порівнялася з галасливим перехрестям біля ринку Форчелли, мій погляд вихопив із натовпу високий темний силует.

Він йшов приблизно за двадцять кроків попереду, трохи сутулячись під важким чорним пальтом. У манері тримати голову, у цьому ледь помітному, похилому згині шиї та надто впевненому, важкому кроці по слизькому камінню бруківки я миттєво й безперечно впізнала Фабріціо.

Кров ударила у скроні шаленим, болісним пульсом, а в роті знову з’явився той самий знайомий металевий присмак заліза. Залишки здорового глузду, голос лікаря всередині голови, відчайдушно кричали, що це неможливо, що це лише галюцинація, спровокована візитом Моретті та загрозами Бернарді.

Але тіло вже не слухалося раціональних аргументів і наказів розуму.

Я прискорила крок, майже переходячи на швидкий біг, безцеремонно розштовхуючи ліктями перехожих, які невдоволено щось вигукували мені услід.

Мені було абсолютно байдуже.

Силует у чорному пальті впевнено звернув у вузький, темний провулок, куди тьмяне світло ліхтарів Віа Толедо вже не могло дотягнутися. Він рухався дивно легко для такої густої, туманної ночі, жодного разу навіть не озирнувшись, наче наперед точно знав, що я йду слід у слід, прив’язана до його важких кроків невидимою міцною ниткою.

Натовп навколо нас почав швидко рідшати, стіни будівель ставали старішими й більш облупленими, а вуличні ліхтарі лишалися позаду, залишаючи лише бліді відблиски у рідкісних, зачинених вікнах.

Фабріціо різко звернув ліворуч — просто туди, де починалися похмурі кам’яні арки старовинної церкви Сан-Гауденціо. Під її фундаментами, як добре знали всі корінні неаполітанці, ховалися багаторівневі греко-римські підземелля та занедбані століттями катакомби.

Він спустився у вузький, чорний проріз брами, що вів глибоко вниз під землю. Я підбігла до кам’яного порога і на мить застигла, судорожно хапаючи ротом холодне повітря. З глибини підземелля тягнуло густою сирістю, крейдою та тим самим гострим, отруйним запахом лікарняної дезінфекції, який переслідував мене у Кімнаті відлуння.

Останній раціональний страх зник, безслідно поступившись місцем хворобливому, гарячковому азарту. Я зробила рішучий крок у суцільну темряву й почала спускатися вниз, торкаючись пальцями вологого, крижаного каміння стін.

Місяць від моїх власних підборів множився в порожніх кам’яних коридорах, перетворюючись на дивний, роздвоєний звук — ніби на один-єдиний крок попереду мене, абсолютно синхронно, йшли чиїсь інші, важкі  чоботи.

Вода монотонно капала зі стелі підземелля, розбиваючись об каміння тонким, залізистим і майже металевим дзвоном.

— Фабріціо! — мій відчайдушний крик вирвався з горла раніше, ніж я встигла його хоч якось стримати, і з гуркотом розбився об високі кам’яні склепіння, повертаючись до мене тисячами спотворених, знущальних відлунь.

Я кинулася вперед на цей звук, наосліп завернула за черговий поворот і зненацька з розгону влетіла в глухий кут, де з глибокої, рваної ущелини у скелі монотонно сочилася тонка цівка чорної, вогкої води.

Серед вологої темряви підземель нікого не було.

Повна, стерильна й абсолютно німа пустка. Жодного людського силуету, жодного звуку кроків, що віддалялися б. Лише на сирій, холодній поверхні кам’яної стіни, прямо перед моїми розширеними очима, химерно блищали свіжі, масні чорні лінії, виведені чиїмись довгими пальцями.