Чотирнадцята частина

Понеділковий ранок у моєму власному будинку зустрів мене тією самою звичною, вивіреною до міліметра тишею, яка зазвичай панувала на іншому поверсі, де я облаштувала свій робочий кабінет, намагаючись повністю відокремити простір розуму від хаосу неаполітанських вулиць.

Я сиділа за своїм важким дубовим столом, намагаючись зосередитися на чистій картці нового пацієнта, який наполегливо вимагав ранкового прийому, але чорнильні рядки чомусь розмивались перед очима, складаючись у знайомий гострий нахил літер: «Знайди».

Знизу, з першого поверху будинку, долинав глухий стукіт вхідних дверей — я зазвичай залишала їх прочиненими для пацієнтів, які мали підійматися на другий поверх самостійно.

Рівне, монотонне цокання настінного годинника мало б повертати мені звичне відчуття раціонального контролю, але зараз воно лише безжально втискало мої думки в той самий ритм, у якому крутилася пошкоджена магнітофонна стрічка під час нашого нічного сеансу з Кларою.

Почулися важкі, повільні та надто виразні кроки на сходах. Я миттєво випрямилася біля крісла, щосили натягуючи на себе звичайну, залізобетонну маску відстороненої професійної прохолоди, та приготувалася зустріти візитера.

Двері відчинилися, і на порозі кабінету з'явився чоловік, чия поява безжально знищила крихку тишу мого притулку. Він не просто зайшов — він нерішуче посунувся вперед, обережно обмацуючи пальцями стіну коридору, ніби людина, котра звикла пересуватися наосліп.

На його виснаженому обличчі застиг смуток багаторічної втоми, а погляд випромінював таку холодну, випалену порожнечу, що всередині мій живіт болісно й гаряче стиснувся. Але не це змусило моє серце пропустити удар.

Це був запах.

Від його вологого пальта, просоченого неаполітанською вогкістю, віяло неможливою сумішшю сирого морського прибою, гнилих водоростей та старої церковної мирри.

Той самий задушливий шлейф із касети, яку я вчора ховала у кармані халата. Запах, який цей чоловік... приніс із собою сюди, як невидиму інфекцію.

— Проходьте, синьйоре Моретті,  будь ласка сідайте, — мій голос пролунав незвично сухо, майже дзвінко, розрізаючи тишу кімнати.

Я вказала на глибоке крісло для пацієнтів, але пальці моєї правої руки неминуче вчепилися в край столу так сильно, що суглоби миттєво побіліли.

Він сів нескладно, важко поклавши руки на коліна. Його пальці були дивно брудними — не від вугілля, а від масного чорного пилу друкарської фарби, що глибоко в'ївся у шкіру навколо нігтів. Так само, як у Клари. Так само, як у моїх власних нічних галюцинаціях.

— Я тут не заради себе, докторе, — почав він. Від його низького, оксамитового голосу мої плечі скував той самий крижаний холод, який я так відчайдушно намагалася забути. Тембр був інший, ніж на понівеченій плівці, але інтонації… інтонації належали йому. Моєму головному діагнозу. Моєму особистому кату з минулого.

— Мені наказала прийти пам'ять, яка більше не вміщується в одному черепі, — продовжував він, не зводячи з мене порожнього погляду.

— Вона просочується крізь тріщини у стінах вашого будинку. Ви ж теж її чуєте, правда? Щоразу, коли на розі Віа Толедо зупиняється той старий трамвай...

У цей момент вся моя професійна об’єктивність, яку я роками так старанно й прискіпливо вибудовувала навколо себе як неприступний залізобетонний мур, безжально розсипалася на дрібний, безбарвний попіл. В одну мить я геть забула про всі непорушні правила терапевтичної дистанції, про суворі клінічні протоколи й про те, що переді мною сидить лише пацієнт у стані декомпенсації, з тяжкими психосенсорними розладами.

— Замовкніть! — різко й дико вигукнула я, зриваючись зі свого місця. Мій важкий стілець із гучним, тріскучим гуркотом відлетів далеко назад, із силою вдарившись об книжкову полицю й ледь не збивши масивний підручник із психології, який я так старанно й уперто вирівнювала за лінійкою ще з самого ранку.

У чаду цього афекту я навіть не помітила, як на сходовій площадці іншого поверху мого будинку раптово з’явився лікар Бернарді — суворий куратор медичної комісії, що саме цього ранку без попередження мав забрати мої щомісячні звіти для продовження ліцензії. Він застиг прямо біля відчинених дверей кабінету, дивлячись на мене з неприхованим жахом та абсолютним, німим здивуванням.

Моє дихання з хрипом і свистом виривалося з легень, обличчя пашіло від нової хвилі лихоманки, а права рука безпорадно й судомно тремтіла в повітрі — точно так, ніби я знову відчайдушно намагалася схопити той самий невидимий, масний вугільний олівець.

Я вперше за всю свою бездоганну кар’єру втратила контроль настільки відверто, беззахисно й публічно, оголивши перед людиною, від єдиного рішення якої тепер прямо залежала вся моя подальша практика, не фахову зверхність, а власне криваве божевілля, що стояло переді мною у плоті й крові.

Я не відриваючись дивилася на синьйора Моретті, який навіть не повернув голови на мій дикий крик, продовжуючи спокійно, майже лагідно усміхатися своєю мертвою, дзеркальною усмішкою. Саме цієї секунди я чітко й безжально зрозуміла: я більше не терапевтка, яка здатна холодно поставити діагноз чужому божевіллю. Я — безсилий об’єкт, який щойно повністю, до останньої кістки, з’їли зсередини.

— Лікарю Бернарді, я… мені просто раптово стало зле, — я буквально видавила ці слова крізь міцно стиснуті, занімілі зуби, відчайдушно намагаючись більше ні на міліметр не повертати голову в бік Моретті. Пальці моєї правої руки все ще судомно, до білизни в суглобах стискали холодний край дубового столу. — Це раптовий, гострий напад мігрені. Будь ласка, зачекайте на мене кілька хвилин у вітальні на першому поверсі, я зараз закінчу прийом і вийду до вас.