Частина тринадцята

Дорога назад крізь затяжну  зливу здавалася мені нескінченним блуканням усередині чийогось чужого, похмурого сновидіння. Я майже не пам’ятала, як подолала ці темні, залиті водою провулки,  притискаючи лікоть до лівого боку, де крізь цупку тканину моє стегно невблаганно обпалювали крижаний холод чорної касети та важкої кам’яної фігурки.

Штовхнувши важку браму свого будинку, я роздягнулася просто біля порога передпокою, дозволивши важкому, дощенту просякнутому  зливою плащу безформною вогкою купою впасти на ідеально чистий паркет.

Залишившись у легкому, м'якому домашньому халаті, я вперше за довгі роки відчула себе настільки беззахисною й оголеною — не лише фізично перед порожніми стінами, а й внутрішньо перед власними примарами.

Вогкі, холодні пасма волосся неприємно липли до шиї, а все тіло без упину пробивав той самий дрібний, некерований озноб, який насправді не мав жодного стосунку до лютневої прохолоди Неаполя, що повільно просочувалася в кімнату крізь прочинену шибку.

З цим відчуттям повної капітуляції я піднялася на другий поверх і переступила поріг власного робочого кабінету. Тиша цієї кімнати миттєво обволікала мене, наче густа медична марля.

Звук старого німецького магнітофона на моєму важкому дубовому столі завжди асоціювався виключно із сухою, монотонною професійною рутиною — нескінченними записами терапевтичних сесій, нудним аналізом пацієнтів та сухими медичними звітами, які я тижнями прослуховувала довгими зимовими ночами.

Проте зараз цей тьмяний апарат на полірованому дереві здавався чимось на кшталт стародавнього вівтаря, на якому я збиралася безжально спалити останні залишки мого раціонального, вивіреного до найдрібніших деталей світу. Кімната була абсолютно порожньою, але я знала, що Клара має прийти.

Я повільно підійшла до робочого столу і обережно, ніби панічно боячись обпектися, дістала з глибокої кишені м’якого халата  чорну аудіокасету, яку поклала одразу, як перевдягнулась, пластик якої все ще зберігав у собі крижаний, цвинтарний спокій покинутої кімнати відлуння.

 Поруч, із глухим і важким стукотом, на поліроване дерево опустилася кам'яна фігурка — ідеально кругла, гладка й надзвичайно масивна, вона лягла на стіл, наче заіржавілий якір, що в майбутньому мав утримати нас обох посеред неминучого шторму.

Я збиралася вже протягнути руку до касетного магнітофона, коли знизу, з першого поверху, пролунав різкий, пронизливий дзвінок у вхідні двері, який брутально розірвав тиху напругу кабінету.

Я здригнулася. Миттєво випустивши пластиковий корпус касети з рук, я схопила зі спинки крісла вогкий рушник, яким усе ще безуспішно намагалася осушити мокре волосся, й швидким кроком рушила до сходів.

Спускаючись у передпокій, я відчувала, як серце починає битися в рваному, панічному ритмі. Розум фанатично чіплявся за єдину раціональну зачіпку: це мала бути вона. Це точно Клара, адже ми домовлялися про зустріч.

Проте після всього того, що сталося кілька годин тому, ця пізня зустріч здавалася мені початком нової небезпечної гри.

Зупинившись посеред передпокою, я на мить затамувала дихання. Наважившись, я підійшла до порога й одним рішучим рухом відчинила важкі двері.

Клара стояла на порозі, бліда й абсолютно нерухома, наче тонка мармурова статуя, яку випадково забули на вулиці під проливним дощем.

Її темний, глибокий погляд одразу ж упився в моє обличчя, немов гарячково вишукуючи там видимі сліди моєї повної внутрішньої поразки.

— Ти не відповідаєш на телефон, — просто сказала вона, і з її мокрого волосся на чисту підлогу передпокою важко впала перша крапля води.

У її тихому голосі не прозвучало жодного докору, лише суха й спокійна констатація факту.

— Я просто не хотіла з тобою розмовляти, — відповіла я, намагаючись з останніх сил вхопитися за крихкі залишки своєї колишньої професійної дистанції, яка саме в цю секунду здавалася мені смішною, безглуздою та абсолютно зайвою.

— Я знаю, — Клара ледь помітно кивнула і, не чекаючи мого офіційного запрошення, впевнено переступила поріг мого дому. — Але ти все одно принесла її із собою. Я виразно чую, як вона кричить там, усередині твого кабінету.

Я нічого не сказала у відповідь. Я просто мовчки зачинила важкі вхідні двері, одним різким рухом замка остаточно відрізаючи нас обох від галасливого, потопаючого нічного Неаполя.

Ми мовчки пройшли коридором до кабінету.

— Ти справді впевнена, що хочеш зробити це саме тут, Софіє? — тихо запитала Клара, і в її низькому голосі вперше пролунала незвична підліткова тривога пацієнтки, а якесь глибоке, майже материнське співчуття.

Вона не дивилася на мене, адже її розширені, темні зіниці були повністю й невідривно прикуті до чорного прямокутника касети.

 — Твій кабінет здається мені надто штучним і стерильним для тих звуків, які зараз вирвуться на волю.

— Стерильність — це єдиний надійний щит, який досі бодай якось захищає мою свідомість від хронічної інфекції минулого, Кларо, — відповіла я, з усіх сил намагаючись повернути своєму голосу звичне, механічне та відсторонене звучання лікаря, який повністю контролює ситуацію. — Я просто зобов'язана зафіксувати цей клінічний матеріал. Нам обом зараз необхідний цей аудіальний тригер, щоб остаточно збагнути природу нашого спільного, глибоко витісненого афекту.