Частина дванадцята

Дощ у Неаполі ніколи не приносив справжнього, омріяного очищення. Він лише перетворював віковий пил на липкий, сірий бруд, що глибоко в’їдався у тріщини на старих тротуарах і в пори шкіри.

Я йшла вузькою темною вулицею, навіть не намагаючись розкрити парасолю, дозволяючи холодним, важким краплям бити по обличчю, але ця вогкість була безсилою змити те, що намертво залишилося на моїй правій долоні.

Вугільний пил, змішаний із дощовою водою, розтікався по зап’ястку темними, розгалуженими струмками, дивно й лячно схожими на анатомічний атлас оголених вен.

Чорний графіт під нігтями відчувався чужорідним, болючим тілом, занозою, яку неможливо витягти чи змити жодним милом.

«Це просто ідеомоторна реакція», — з відчаєм повторювала я про себе, намагаючись втиснути власний стукіт зубів у залізобетонний ритм кроків.

 — «Звичайна м’язова пам’ять, спровокована глибоким сугестивним станом Клари. Психосоматичний прояв витісненого афекту. Нічого більше».

Я оперувала цими сухими медичними термінами, наче хірургічним скальпелем, відчайдушно намагаючись відсікти від себе той первісний, тваринний жах, що холодною хвилею здіймався з самої глибини живота. Я була лікаркою. Я була науковцем. Я досконало знала, як саме працює людський мозок, коли він гранично перевтомлений або перебуває під дією сильного стресу. 

Але жоден, навіть найавторитетніший підручник із психіатрії не міг мені пояснити, чому від одного лише слова «Знайди», щойно виведеного моєю власною рукою, у сирому нічному повітрі навколо мене раптом починав виразно й матеріально вібрувати солодкуватий запах церковної мирри та старої, в’їдливої лікарняної дезінфекції.

Покинута будівля зустріла мене пустими, чорними очницями розбитих вікон, що сяяли в сутінках. Того разу, я стояла тут як сторонній спостерігач. Я дивилася на ці облуплені стіни лише як на похмурі декорації до чужого життя, яке мене жодним чином більше не стосувалося.

Тепер же стара будівля дихала. Вона чекала на мене у повній темряві — так, як терпляче очікує на пастку її майбутня жертва, або як чекає порожній дім на свого господаря, що надто довго й безцільно блукав у забутті.

Ключ у старому замку повернувся з тим самим сухим, залізистим скреготом, який я так часто й до болю чітко чула у своїх нічних снах. Я увійшла всередину, і тиша в цьому порожньому приміщенні виявилася такою щільною, що здавалася майже відчутною на дотик, наче товстий шар сірого, важкого оксамиту, який невагомо вкрив собою геть усе довкола.

Я свідомо не вмикала світла.

Електричне світло завжди вимагало холодної ясності, чітких ліній і логіки, а я зараз прагнула лише тієї істини, яка зазвичай надійно ховається від сторонніх очей у глибоких, непроглядних тінях.

Повільно пройшовши довгим порожнім коридором, де кожен мій крок віддавався глухою луною, я зупинилася прямо перед тими самими дверима. Мої пальці, усе ще брудні від вогкого графіту Клари, обережно торкнулися холодної металевої ручки.

«Софіє, зупинись, негайно повертайся назад», — панічно й тихо прошепотів останній слабкий залишок мого здорового глузду. За цими зачиненими дверима немає абсолютно нічого, крім старого лікарняного сміття, пилу та твоїх власних хворобливих проекцій».

Але рука вже самостійно натиснула на холодний метал. Двері з тихим, важким зітханням прочинилися, і запах — густий, об'ємний, майже фізично неможливий у своїй сконцентрованості — миттєво вдарив мене прямо в груди. Це був непорушний, законсервований запах тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомого року, який я ні з чим не могла переплутати.

Я зробила важкий крок уперед, переступаючи цей невидимий поріг, і старий, пожовклий паркет під моїми ногами видав протяжний звук, химерно схожий на глухий людський стогін. У цій замкненій кімнаті час не просто колись зупинився — він ніби повністю застиг, перетворившись на якусь липку, невидиму субстанцію, крізь яку тепер доводилося продиратися з колосальним фізичним зусиллям.

Я не стала шукати стілець і навіть не намагалася зберегти бодай якусь подобу своєї колишньої професійної гідності — я просто безсило опустилася на коліна просто перед тією самою коробкою.

Мій світлий плащ, уже дощенту забруднений неаполітанським дощем і свіжим вугільним пилом, безладно розпластався по брудній, вкритій сірим налітом підлозі, але мені в цю секунду було абсолютно байдуже.

Зараз я більше за все нагадувала колегам свій звичний еталон елегантності, стриманості та холодного розуму. Я була археологинею, яка власноруч розкопує свою власну забуту могилу.

Шкатулка стояла саме там, де я її бачила минулого разу. Дерево здавалося вологим і холодним на дотик, наче воно протягом усіх цих років жадібно вбирало в себе мої найглибші витіснені страхи.

Я повільно простягнула руку. Пальці з чіткими чорними обідками графіту під нігтями помітно тремтіли в напівтемряві кімнати, але я змусила себе зробити цей рух і торкнутися шорсткої кришки.

— Це просто предмети, — ледь чутно прошепотіла я у порожнечу, і мій беззахисний голос миттєво зник у високих, покритих тріщинками кутах стелі. — Звичайні матеріальні об'єкти. Вони не мають і не можуть мати над тобою жодної реальної влади.

Я відкрила її.

Спершу я обережно дістала з темряви шкатулки ляльку. Її бліде порцелянове обличчя в густій напівтемряві занедбаної кімнати здавалося неприродно, майже лячно живим. Маленькі чорні очі-намистини дивилися не на мене, а кудись глибоко крізь мене, наче фіксували присутність когось за моїм плечем.