Частина одинадцята

Я не відповіла. Моя права рука звично, майже автоматично смикнулася до сумки, де серед дрібних повсякденних речей ховався блокнот — мій останній професійний щит, мій персональний кордон між раціональним, упорядкованим світом і цим чужим, липким хаосом.

Протягом усієї своєї кар'єри я щиро вірила, що поки тримаю олівець для записів анамнезу, я перебуваю в абсолютній безпеці; поки я можу холодним розумом класифікувати чужий біль, розкладаючи його по медичних поличках, я надійно захищена від свого власного.

Але зараз пальці раптово заціпеніли, наче в одну секунду стали чужими, важкими й абсолютно неслухняними, відмовляючись підкорятися моїй волі.

Я дивилася на Клару, яка сиділа на підлозі серед розкиданих аркушів, і бачила в її застиглих зіницях не пацієнтку з дисоціативним розладом, а темне дзеркало, в якому безжально відбивалося все те, що я так старанно ховала довгі десять років під білим халатом і холодним поглядом.

— Ти помиляєшся, Кларо, — мій голос прозвучав надто тонко й блідо, наче натягнута до межі струна, що ось-ось лусне від найменшого пориву лютневого вітру за вікном.

 — Ми тут лише для того, щоб розібратися з твоїми станами і тільки з твоїми. Те, що зараз відбувається між нами, у клінічній практиці називається контрперенесенням. Ти проєктуєш свої вигадки на мене, бо я єдина, хто слухає. Це типова динаміка в терапії…

Я говорила ці вивчені напам'ять слова, але вони здавалися мені лише порожніми оболонками, повністю позбавленими первісного сенсу. Професійна мова, яка завжди служила мені опорою, тепер розсипалася, як старий папір.

— Досить, Софіє, — вона ледь помітно усміхнулася, і в цій усмішці було більше знання, ніж у всіх моїх підручниках із психіатрії.

 — Ти сама не віриш у те, що кажеш. Ти пахнеш ним. Твій пульс зараз такий же нерівний, як і мій, коли я беруся до малювання. Він не просто поруч. Він у тобі.

Вона відступила вглиб кімнати, залишаючи міжкімнатні двері відчиненими — німе, зловісне запрошення вглиб лабіринтів, з яких я, можливо, вже ніколи не зможу вийти колишньою лікаркою. Я змусила себе зробити перший крок за нею, відчуваючи, як старі дошки підлоги злегка вібрують під ногами від кожного мого руху, ніби під будинком прокидався підземний механізм.

Повітря в квартирі вдруге здалося мені набагато густішим і важчим, ніж зазвичай, просякнутим тонким ароматом сухої лаванди, який тепер дивно і неприродно змішувався з гострим, металевим запахом свіжої друкарської фарби та їдким, сухим пилом від вугільних олівців, що осідав на язиці гіркотою .

Клара повільно підійшла до вікна. Вечірній Неаполь за її спиною вже дихав синім вогнем перших ліхтарів, що розмивалися у тумані, а на широкому дерев'яному підвіконні лежала акуратна купа чистих аркушів, які біліли в сутінках, наче вибілені морем кості.

— Ти принесла його з собою, — тихо промовила вона, не повертаючись до мене і дивуючись у темні дахи за склом.

— Він більше не живе у моїх малюнках, Софіє. Тепер він рухається у твоїх власних кроках. У тому, як ти мимоволі здригаєшся від далекого скреготу трамвая за вікном, хоча його колії проходять за два великі квартали звідси. У тому, як ти судорожно затримуєш дихання щоразу, коли я вимовляю слово «пам'ять».

Я відчула, як потилицею пробіг крижаний холод. Це було відчуття фізичної присутності когось третього в цій маленькій кімнаті — присутність настільки чітка, що повітря між нами, здавалося, стало щільним і важким, як у закритому підвалі.

— Це просто втома, Кларо, — я спробувала зробити глибокий вдих, але легені наче стиснулися, перетворюючи кисень на гарячий попіл.

 — У мене професійне вигорання. Це пояснює все: і мої дивні сни, і те, що я зараз відчуваю. Це просто реакція психіки на перевантаження, звичайна декомпенсація захисних механізмів, нічого більше.

— Припини ховатися за своїми термінами! — вона різко повернулася від вікна. Її погляд був прямим, ясним, майже болючим, наче вона пропалювала мене наскрізь.

— Подивися на свою праву руку, Софіє. Подивися на неї прямо зараз. Не як лікарка, а як людина.

Я опустила погляд. Моя права рука, яка досі  стискала шкіряний ремінець сумки, помітно тремтіла, але це не було звичне тремтіння від фізичного страху чи нервового виснаження. Це був глибокий, ритмічний, майже електричний свербіж у самих кінчиках пальців, ніби під шкірою замість крові раптом почав пульсувати рідкий графіт, що вимагав негайного виходу зовні.

М'язи передпліччя напружилися до тупого болю; рука жила своїм автономним, некерованим життям, і ця дика тілесна реальність виявилася куди сильнішою за всі мої медичні дипломи та раціональні переконання.

Я зробила один хиткий крок до столу, а потім, підкоряючись чужому імпульсу, ще один. Стара дерев'яна підлога під босими ногами здавалася хиткою і нестійкою, наче палуба корабля під час шторму. Стіни квартири почали швидко розмиватися по краях мого зору, звична текстура шпалер перетворювалася на однорідний сірий туман, залишаючи в моїй свідомості лише цей один, сліпучо-білий прямокутник чистісінького паперу, що лежав на полірованій поверхні столу.

Я сіла. Пальці самі, без моєї свідомої згоди,  стиснули важкий вугільний олівець. Його дерево було не просто теплим від моєї гарячки — воно здавалося справжнім, живим, майже гарячим, наче грифель щойно витягли з розпеченого попелу.