Частина десята

Запах моря ставав дедалі гострішим, ніби місто намагалося виштовхнути мене зі своїх вузьких артерій на відкритий простір порту. Я йшла, не обираючи маршруту, дозволяючи ногам самим відміряти кроки по вогкій бруківці.

Мені не хотілося повертатися у свою квартиру, де кожна річ стояла на своєму звичному, ідеально виставленому місці — після всього дня, проведеного у Клари, той порядок здавався мені фальшивим, наче декорація до життя, яке я вже переросла.

Години, що ми провели разом, стерли відчуття часу. Я зайшла до неї, коли сонце ще стояло високо, а вийшла в ніч, яка тепер здавалася мені занадто великою і холодною.

На розі Віа Толедо я зупинилася, почувши далекий скрегіт металу. З густого лютневого туману повільно виповзало тьмяне жовте світло. Старий трамвай, розфарбований графіті, наче вкритий бойовими шрамами, важко котився коліями. Він виглядав як випадковий гість із минулого, що заблукав у нічних провулках.

Я піднялася на високу залізну сходинку. Вагон дрібно тремтів, усередині пахло озоном, старим деревом і пилом десятиліть. Я сіла біля вікна, притулившись лобом до холодного скла.

— У таку ніч море забирає більше, ніж віддає, — раптом почувся тихий, сухий голос за моєю спиною.

Я мимоволі здригнулася. Мені здавалося, що вагон порожній.

На задньому сидінні, майже розчинившись у тінях, сидів чоловік. Потертий капелюх приховував його очі, а руки в тонких шкіряних рукавичках спокійно лежали на колінах, наче він чекав на цю зустріч цілу вічність.

— Пробачте? — я обернулася, відчуваючи, як професійний спокій миттєво змінюється дивним, тваринним відчуттям тривоги.

— Кажу, що берег сьогодні занадто слизький, лікарю, — він ледь помітно повернув голову.

Світло ліхтаря, що пролетів за вікном, на мить вихопило його обличчя: воно було блідим, майже прозорим.

— Ви так пильно дивитеся в чужі спогади, що не помічаєте, як хтось інший починає переписувати ваші власні.

Моє серце пропустило удар. Рука мимоволі смикнулася до кишені пальта, намацуючи цупку обкладинку синього зошита. Звідки він знав?

— Ви забули це на тій стороні, — чоловік повільно простягнув руку.

В його пальцях білів зім’ятий аркуш паперу.

— Чи, можливо, ви просто не хотіли це піднімати?

Трамвай різко загальмував на повороті, викресавши з-під коліс цілий каскад синіх іскор, які на мить освітили вагон мертвотним, електричним сяйвом. Я не пам’ятала, як мої пальці торкнулися паперу, але коли іскри згасли, аркуш уже був у моїй руці, а сидіння в кінці вагона — порожнім.

Я схопилася з місця і вискочила на бруківку, навіть не озирнувшись.

Ніч продовжувала котитися далі, але я вже не відчувала холоду. Я блукала містом, не розбираючи дороги, аж поки небо не почало світлішати, набуваючи тривожного, брудно-рожевого відтінку. І лише коли перші промені лютневого сонця торкнулися дахів, я зрозуміла, що знову стою перед під’їздом Клари.

Я не пам’ятала, як опинилася тут знову після цілої ночі блукань. Але я точно знала: цей день змінить усе.

Я відірвала руку від ручки дверей під’їзду так різко, ніби вона вдарила мене струмом. Стояти тут було нестерпно. Мені здавалося, що вікна будинку навпроти — це сотні очей, які стежать за моїм заціпенінням. Якщо Клара зараз вийде на балкон і побачить мене — розпатлану, з диким поглядом і брудним папірцем у руках — моя маска професійної, впевненої Софії розлетиться на друзки.

Я розвернулася і кинулася геть. Холодне повітря Неаполя обпікало легені, але це було навіть доречно — гострий фізичний біль допомагав не розчинитися в ментальному хаосі.

Підбори моїх чобіт вибивали по бруківці рваний, нервовий ритм. Він гостро відлунював від кам’яних стін вузьких вуличок, наче раптово пришвидшений пульс самого міста.

Віа дей Мілле залишилася позаду, потонувши в передсвітанковому тумані, але липке відчуття чийогось погляду між лопатками не зникало, змушуючи мене здригатися від кожного шелесту вітру.

На розі, біля зачиненої антикварної крамниці, чиї вітрини дивилися на світ запиленими очима забутих речей, я зупинилася, щоб перевести подих. Моє дихання виривалося з грудей хмарками пари, миттєво танучи в холоді. Я притиснула долоню до грудей, намагаючись угамувати серце, яке відчайдушно калатало десь у самому горлі, перетворюючи кисень на чистий, нерозбавлений страх.

— Аналізуй, Софіє. Аналізуй, — прошепотіла я затерплими губами, намагаючись відшукати в собі той самий голос «холодного бога», безпристрасного професіонала, яким я була на університетських лекціях.

Перед очима на мить виплив тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. Другий курс. Я пам’ятаю аудиторію, просякнуту запахом старої крейди, і пацієнта з важкою амнезією, якого нам демонстрували як клінічний випадок.

Він сидів перед нами — розгублений чоловік середнього віку з порожнечею в очах — і не міг згадати, як опинився на іншому кінці країни. Тоді я спостерігала за ним із блокнотом у руках, виводячи акуратні рядки про «механізми витіснення» та «дисоціативні бар’єри».

Я почувалася такою захищеною, такою недосяжною за бронею своїх знань. Я свято вірила: якщо я знаю складну латинську назву для страждання, то це страждання більше не має наді мною жодної влади.