Частина п'ята

Я вирушила на світанку. Лист без підпису лежав на моєму столі, його координати вели мене до Форчелли – старої  частини Неаполя, де час поводиться дивно. Один крок – і ти вже не в теперішньому, а в чомусь пульсуючому, забутому.

Дощ почався несподівано, без попередження. Краплі били по плитці, ніби намагалися пробудити те, що заснуло ще вчора. Це був дощ не з неба, а з пам’яті. Вулиці дрімали, але ранкове світло вже ковзало по кам’яних стінах, вкритих графіті й тінями минулого.

     Повітря було густе, насичене запахом кави й морської солі, ніби саме місто вирішило нагадати про своє життя. Балкони, дивилися як мовчазні свідки, а вузькі арки приховували невидиме.

Форчелла ставала лабіринтом, де кожен крок відлунював так, ніби його робила не я, а хтось інший – невидимий, але присутній.

І я знала: цей лист – не просто координати. Це була проба моєї пам’яті, ще одна терапія, але тепер – у самому серці міста.

      На мені – темно-сіре пальто з високим коміром, який я загорнула навколо шиї, хоч вітер був більш вологим, ніж холодним. Під пальтом – лляна сорочка кольору вина, трохи пом’ята від тривоги.

У невеликій чорній сумці з блискучої шкіри – мій зошит і той самий лист. Вона світилася стримано, мов нічний аксесуар Неаполя. Лист вже трохи потертий, як думка, до якої повертаєшся без дозволу.

       У Форчеллі вузько: будинки стикаються плечима, стіни тримають тріщини, заповнені дощем. Балкони вже не просто дивилися – вони стали ребрами міста, перекинутими над головою.

Люди з’являлися уривчасто – крізь вікна, із тіней. Вулиця мовчала, але її мовчання було наповнене слуханням, і я відчувала, як воно тисне на мої скроні.

Повітря тут було іншим: воно не дарувало кисню, а приносило лише спогади. Кожен вдих віддавав металом і старою вовною.

      Я знайшла вказане місце – лавку біля дверей зачиненої книгарні з вицвілим написом «Libri dimenticati».

Біля неї сидів чоловік у брудному светрі. Обличчя – загоріле, втомлене, з тінню в кутиках очей.

 Він пив каву з пластикової чашки та читав газету, яка розмокла, як ті спогади, що не тримають форму.

— Дощ вас сюди привів? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Можливо, — відповіла я, зупиняючись.

— А можливо, координати. Люди рідко приходять у Форчеллу просто щоб змокнути. Зазвичай вони приходять, щоб знайти те, що самі сховали від себе десять років тому.

  Він нарешті підвів погляд, і я побачила, що його зіниці були різного розміру, ніби одна дивилася на мене, а інша – всередину себе.

Мене здригнуло. Це було надто схоже на слова Клари.

— Ви шукаєте того, хто зникає з паперів, але з’являється у снах?

 — Його звати Фабріціо,  – сказала я тихо.

Він кивнув, наче підтверджував не ім’я, а сам факт його існування.

— Його шукали раніше. Багато хто приходив у цій самій вино-червоній сорочці. Але його не можна знайти так, як шукають загублені ключі.

 Його треба не питати, а згадати. А згадувати  –  це   завжди трохи вмирати. Ви готові до невеликої смерті, Софіє?

— Ви бачили його? – запитала я, ігноруючи його питання. Мій голос звучав сухо.

— Я бачив кімнату, де він був. Вона пахла миррою. І на стіні була тінь – не його. Але вона дивилась на мене. Як терапевт. Як спогад, що хоче поставити діагноз.  Він залишив там не речі, Софіє. Він залишив там свої пустоти. Знаєте, пустота  в розмові — це єдине місце, де живе правда. Все інше – просто шум чорнила по паперу.

Він нахилився ближче, і його голос став майже шепотом, від якого повітря навколо нас ніби загусло:

— Вона питала мене: «Що ти пам’ятаєш?» І я не зміг відповісти. Бо пам’ять була не моя. Вона належала йому. А тепер вона належить вам. Ви відчуваєте, як ваше пальто стає важчим з кожним моїм словом? Це не вода, Софіє. Це вага того, що ви збираєтеся дізнатися.

Я відчула, як крапля дощу повільно котиться по моїй шиї, холодна, як ніж.

Його очі блиснули, і я зрозуміла, що він не просто розповідає – він перевіряє мене.

— А ви? – запитав він раптово.

— Що ви пам’ятаєте про нього насправді? Не те, що записано у ваших акуратних зошитах. А те, що застрягло під нігтями?

Я відчула напругу, ніби він стискав моє горло самим лише поглядом. Мої руки в кишенях пальта стиснулись так, що пальці відгукнулись тихим, жалібним хрустом.

 — Я пам’ятаю ім’я,  – відповіла я.

— Але не подію. Я пам'ятаю відчуття відсутності, яке має чіткі контури.

Він   усміхнувся так, ніби почув правильну відповідь.

Вітер піднявся, дощ заграв у дахах, розсипаючи дрібні удари, що зливалися в мелодію ранкового Неаполя.

— Відсутність – це теж присутність, – промовив він, підводячись.

Він залишив чашку на лавці, як речення без крапки.

— Ми всі тут – лише редакції чиїхось спогадів.