Частина друга

Після сесії я, як завжди, залишаюся в кабінеті мовчки. На столі не просто лежить світло — промінь, який ніби вивертаєш зсередини, хвилястий і холодний, з прозорою щемливою вагою. Він не світить прямою дорожньою зорею, а блимає, ніби скупий знак із невідомої констельованої мови. Це світло безшелесно спостерігає за мною, формує моє дихання своїм спокоєм і часом злегка торкається шкіри, залишаючи по собі легку пульсацію в пальцях.

Я дивлюся на зерна мирри в оніксовій чаші, які досі тліють, хоча я до них і не торкалася. Вони переливаються кремово-темними й бордово-іржавими іскрами, немов сузір’я, зібране в глибині нічного всесвіту. Вони не пахнуть — вони намагаються говорити, але я ще не знаю цієї мови.

Повітря навколо густішає, стає важким, як перед грозою, і в ньому чуєш дивні шепоти, яких немає в нашому світі. Мені потрібно вийти. Я різко повертаю ключ у замку, замикаючи цей простір, що раптом став чужим...

Шкіряна оббивка на дубових дверях скрипить під моїм дотиком, наче відбиває мою тривогу. Мені здається, що, зачиняючи двері, я замикаю там Клару, Фабріціо і той неможливий напис у моєму зошиті — стіни, які раптом зазвучали як чужі голоси, що ховаються за кожним кутом.

Неаполь зустрічає мене своїм звичним, нещадним галасом. Вузькі вулички вибухають звуками : пронизливим гуркотом старих мопедів, криками торговців рибою, сміхом дітей, що біжать за м’ячем по базальтовій бруківці. Цей шум завжди заспокоював мене, але сьогодні він здається декорацією, за якою ховається щось таємне або зламане.

Між ліхтарями і тінями я бачу, як лунає моє ім’я в різних голосах, але не чути відповіді. Гамір міста звучить уривками фраз, які я не можу розшифрувати.

Наче саме місто говорить зі мною, але мовою, яку я ще не вивчила. Кожен крик торговця, кожен сміх дитини – це частина діалогу, який я чую, але не розумію.

Люди навколо живуть своїми зрозумілими життями, вони не знають про тріщини, що почали з’являтися в моїй реальності. У моїй голові, наче заїжджена  платівка, пульсує одне й те саме:

«Фабріціо пам’ятає більше, ніж ти думаєш».

Хто він? Чи це мій власний розум грає зі мною в хованки, чи я справді стала частиною чиєїсь чужої пам’яті? Я відчуваю азарт дослідника, змішаний із липким, тваринним страхом. Це схоже на те, як стояти на краю прірви: страшно впасти, але неможливо відвести погляд від глибини. У мить, коли зосереджуюсь на цих думках, серце вчеплюється в грудну клітку, наче якась дивна примарна долоня, яка тримає мене на місці.

На Віа Сант-Агостіно я мимоволі сповільнюю крок. На одному з балконів висить гранатовий плед — він нагадує мені про щось болісно невимовне, можливо, про нерозказану історію між кимось із минулого та теперішнім. Плин часу намагається розсіяти морок цієї нерозказаної історії, але її тінь пульсує у моїй голові, як залишок старого дзеркального відображення.

Поруч — кошик з апельсинами, які вже котрий день ніхто не забирає. Вони виділяють запах сирої шкірки, нагадуючи про те, що життя в цьому кварталі йде своїм ритмом, попри все, що коїться всередині мене. Кожен апельсин, сповнений мандаринового світла, — наче маленьке сонце, що спочиває на землі.

Навпроти — вікно з тонкою фіранкою, за якою я відчуваю погляд. Я ніколи не бачила обличчя тієї людини, лише ці очі, що не зникають, навіть коли я повертаю за ріг. У них є щось від келиха, з якого виливається світло, і від цього погляд здається водночас стомленим і уважними. 

І цієї миті мені здається, що це не чужий погляд, а відбиток Клари — її очі дивляться крізь мене, хоча вона давно пішла з кабінету. Її присутність не потребує тіла — вона живе у моїй пам’яті як слід, який не можна стерти.

Я пришвидшила крок, відчуваючи, як місто стискає мене своїми вузькими вулицями. Нарешті знайомий фасад мого дому виринув із тіні, і я відчула полегшення, ніби повернулася у власний простір. Ключ тихо клацнув у замку, і я переступила поріг. Передпокій зустрів мене ароматом мандаринів, хоча я вже кілька місяців не приносила їх додому. Цей запах стиснув моє горло так, ніби пам’ять мала власні руки.

 Я відчувала, як пальці самі тремтять, хоча нічого не тримала в руках. Це був не просто аромат – це дотик минулого, яке знало моє тіло краще, ніж я сама. Кухня була тихою, лише кавоварка ще зберігала тепло. На плиті — порожня каструлька. Здавалося, хтось щойно готував: легка пара все ще трималася в повітрі. Моє дихання стало уривчастим, серце билося високо в горлі — наче раптовий стукіт у двері, коли ти лише чекаєш на чиюсь присутність, а вона вже стоїть поруч. Я відчувала запах мелених зерен і холодного металу на мийці, ніби комбінація звуків і ароматів розкладала мою стабільність на дрібні діамантики страху.

Бо якщо зазирну всередину — доведеться визнати: я в цьому домі не одна. А прийняти це я ще не готова.

У спальні панує затінок. Я дивлюся на свою руку. Персня давно немає — я власноруч кинула його в море три роки тому, намагаючись позбутися ваги минулого кохання, яке душило мене. Але тонка подряпина на шкірі лишилася, ніби пам’ять про ту нестримну жінку, якою я колись була. Тепер я лише її тінь.

На столі лежить велика мушля. Вона дихає разом зі мною. У її холодній порожнині причаїлася пам’ять, яка точно не належить мені. У ванній кімнаті дзеркало знову показує моє відображення трохи зміщеним. Між моїм образом і мною — хтось третій. Кран капає в ритмі, якого немає в жодній музиці світу.

У кімнаті для читання програвач клацає сам по собі. Простір наповнює мелодія без слів. Я розгортаю зошит. На білій сторінці мій почерк вивів рядок, якого я не пам’ятаю: