Епілог. Так і мало бути

Минув рік.

Не промайнув — не блискавкою, не вихором. Він просто... йшов. День за днем. Без драм, без різних поворотів. Повільна зміна сезонів. Осінь накрила дерева жовтим, зима принесла тишу і холод, весна — нові розмови, свіже повітря, інші обійми. А тепер — знову літо.

Знову липень. Знову гарячі тротуари, кавунові скибки на базарах, солоне повітря біля водойм, запах крему на шкірі, оголені плечі в тінях кав’ярень і гіркий дим кальяну на вечірніх терасах. Життя продовжилось. Але щось у ньому лишилось незмінним.

Десь — в іншому місті, іншій країні, в іншому ритмі — жив він. І жила вона.

Богдана прокинулась у суботу о восьмій. Без дзвінка, без причин. Просто — тіло звикло до тиші ранку.

Вона встала, відчинила вікно — і в кімнату ввірвалось тепло. Світло стікало по стінах. З вулиці долинали звуки міста, звичні й рідні: клацання замка у велосипеді, сміх дитини, пес гавкав десь за кутом, хтось щось кидав у баки. Просте життя, яке триває.

Богдана приготувала собі каву — міцну, без цукру, як звикла останнім часом. Сіла на диван, підгорнувши ноги, взяла книгу, але не відкрила її. Просто завмерла на мить. І саме тоді, без жодного зовнішнього приводу — просто так — згадала його.

Олександра.

І… не було болю. Не було кома в горлі. Не було навіть зітхання. Була посмішка. Тиха. Тепла. Майже несвідома. У пам’яті — несподівано чіткий кадр:

Він стоїть босоніж на кухні тієї квартири в Трогірі, ще напівсонний. Варить їй каву, а потім підходить і, не кажучи ні слова, цілує її в шию. Її шкіра пам’ятає той дотик. Як легке запаморочення — але без втрати контролю.

І раптом стало легко. Як тоді.

Вона повернулась у своє життя: робота, зустрічі, плани, нові знайомства. Але глибоко в ній жила тиха впевненість — те, що було, було справжнім. Не вимріяним. Не перебільшеним. Без ілюзій. Але справжнім.

І — не даремним.

Десь за океаном, в іншому часовому поясі, Олександр ішов містом. Сонце стояло високо, повітря пахло кавою й пилом. Він проходив повз невелику кав’ярню. І почув сміх. Бариста сміялась так, що її голос розсипався схожим тоном, як тоді — коли вона їла полуницю з його рук.

І він згадав.

Як Богдана вийшла з душу в його сорочці, з вологим волоссям, без макіяжу. Як мовчки сіла поруч. Просто притулилась. Без потреби щось говорити. Без очікувань.

Він усміхнувся. Без туги. Без жалю.

У нього — своє життя. Проєкти. Ділові вечері. Жінки, які торкались його руки, сміялись у його присутності. Вони були красиві. Розумні. Деякі — навіть щирі.

Але ніхто з них не міг стерти той спокій, який йому дала одна жінка за той короткий, пульсуючий тиждень. Вона не залишилась. Але і не зникла.

Іноді, коли все навколо ставало галасливим і важким, коли все треба було вирішити ще вчора, коли він був втомлений світом — він заплющував очі. І згадував джакузі. Її ноги на його стегнах. Її пальці в його волоссі. Її погляд — без питань. Тільки одне: "Будь".

І щоразу, згадуючи її, він не думав:

"А якби ми залишились..."

Він думав:

"Добре, що ми — були."

Життя йшло далі. Вона не чекала. Він не шукав. Вони просто знали: іноді досить одного тижня, щоб прожити щось, що інші не відчувають і за роки. Щось чесне. Бо бувають не “люди на все життя”, а люди, які приходять, щоб нагадати — ким ти був до усього. До компромісів. До захистів. До планів.

Це не історія кохання з хепіендом. Це — історія присутності. Коли двоє дозволили собі побути повністю. Без страху. Без планів. І цього — вистачило.

Коли вона згадувала — усміхалась.

Коли він згадував — теплішало в грудях.

Вони не змінили життя одне одного. Але залишили у ньому точку спокою. Точку, в яку можна повертатись подумки. Точку, що живе не в спогадах — а в тілі. У запахах. У музиці. У тихому “дякую”, яке вони не сказали вголос. І ця точка — не боліла. Вона світилась. Ненав’язливо. М’яко.

Просто як доказ, що так і мало бути.