Розділ 13. Дотик перед тишею

Ще була темрява, коли Богдана розплющила очі.

Повітря в кімнаті стояло нерухомо. Напівтемрява м’яко лягала на підлогу, на тіло, на ковдру. За вікном — легкий шум ранкового міста, тоненький свист вітру між дахами і глухий звук далекого моторного човна. Але головне — тиша. Жива, пульсуюча тиша, з якою вона прокинулась.

Він спав. На боці, спокійний. Його дихання — рівне, глибоке. Його тіло — частково вкрите ковдрою, частково — оголене. Її погляд ковзав по лопатці, спині, сідницях, стегні. Кожна лінія була знайома, зрозуміла, обжита. Її пальці торкнулись шкіри — подушечками, обережно, наче боялася, що цей дотик щось порушить. Але вона мусила.

Вона знала, що часу мало. За кілька годин — аеропорт. Інше місто. Інше життя. Інша вона. Але поки ще був цей простір. Це тіло. Цей подих. І вона хотіла затримати його в собі — не словами, а відчуттям.

Вона нахилилася й поцілувала його в плече. Один раз. Повільно. Губи ледь торкнулися шкіри. Не для того, щоб розбудити, а щоб залишити відбиток. Прощальний. Теплий. Свій.

Олександр прокинувся, не одразу відкриваючи очі. Він ніби відчув, що вона поруч, що вона дивиться, думає, прощається.

— Ти не спиш… — його голос був низький, хрипкий.

— Вже ні, — відповіла вона. — Це ж останній ранок.

Він відкрив очі. Подивився на неї. Його погляд був тихим, але напруженим — так дивляться, коли не хочуть, щоб щось пішло.

— Не кажи так, — прошепотів.

— А як?

— Як прощання. Бо я ще тут. І ти ще тут.

Вона пригорнулась до нього. Її груди торкнулись його руки, її подих — його шиї. Її тіло вже було готове — не сексуально, а цілісно. Готове віддати, прийняти, запам’ятати.

— Дозволь мені тебе. Ще раз. Повністю. Без поспіху. Я хочу не просто згадку — я хочу тебе під шкірою.

Його долоня лягла їй на обличчя. Пальці повільно ковзнули до шиї, ключиць, грудей. Її тіло здригнулось — не від бажання, а від щільності моменту. Вона перекинулась на нього, обережно, упевнено, і цілувала — його губи, щелепу, шию. Вона повзла вниз губами, повільно, ковзаючи по кожному клаптику шкіри, наче хотіла намалювати собою нову карту.

Її рука лягла йому на стегно. Вона доторкнулася до члена, ніжно, впевнено. Відчула, як він твердіє в її долоні. Вона продовжувала — ритмічно, спокійно, без поспіху. Потім нахилилася, і взяла його вустами.

Він затамував подих.

Вона робила це, як молитву. Не для збудження — для пам’яті. Її язик ковзав повільно, зосереджено. Її рука притримувала основу, друга — ковзала по його животі, грудях. Його тіло напружилось, але він не квапив її. Він просто був. І дозволяв їй бути.

Коли він був близький до фінішу — вона зупинилась. Піднялась до нього. Посміхнулась.

— Твоя черга, — сказала вона тихо. — Я хочу, щоб ти теж мене пам’ятав.

Він повернув її на спину. Його тіло — над її тілом. Його погляд — прямо в її очі. Його дотик — мов подих. Він поцілував її губи, потім шию, груди. Вивчав її язиком, вбирав у себе.

Його пальці сповзли між її стегон. Вона вже була волога. Відкрита. Він пестив її довго, терпляче. Її стогін був приглушений, але щирий. Вона розкривалась перед ним — не як тіло, а як історія, яку він ще не дочитав.

Потім він опустився нижче. Його язик торкнувся її клітора — м’яко, дбайливо. Її тіло здригнулось. Він не поспішав. Рухи були ніжними, круговими, глибокими. Вона зціпила простирадло, але не крикнула — тільки дихала. І тремтіла. Її оргазм прийшов хвилею — довгою, теплою, неквапною. Вона видихнула його ім’я.

Він піднявся. Вона подивилась йому в очі. І прошепотіла:

— Тепер… увійди в мене.

Він зробив це. Повільно. З повним усвідомленням. Її тіло прийняло його, як щось рідне, потрібне. Вона обгорнула його ногами. Її руки — на його спині, плечах. Її губи — на його щоках, вухах, губах.

Вони рухались разом. Без ритму. Без цілі. Просто — у єдності. Її подих змішався з його. Її вологість — з його теплом. Її шкіра — з його шкірою. Вона тягнула кожен поштовх, кожен вхід, як мелодію.

— Будь у мені, — шепотіла вона, — не поспішай. Ти ще мій.

Його рухи ставали глибшими, але не швидшими. Вони ніби затримували час. Не бігли до оргазму — жили в моменті. Він спостерігав її очі. Вона — його. Все довкола зникло. Лишились тільки вони.

Її оргазм накрив вдруге — повільно, зсередини. Вона здригнулась, обійняла його тісніше. І заплакала без звуку. Тіло тремтіло, як після великої хвилі.

Він скінчив за мить після неї — з глухим стогоном. Завмер. Подих урвався. Вона дивилась йому в очі, і бачила в них вдячність. І жаль. І любов.

Вони лежали голі, злиті, мовчки. Її рука лежала на його грудях. Його долоня — на її животі. Їхні тіла ще дихали в унісон. Але слова більше не були потрібні.

— Це був не просто секс, — прошепотіла вона.

— Це був наш останній дотик, — сказав він, не відводячи погляду.

Вона вдягалась мовчки. Білизна. Сорочка. Джинси. Волосся зібрала руками. Без дзеркала. Бо знала: він дивиться. І цього достатньо.

Каву зробила собі. Один ковток. Не заради смаку. А заради тепла.

Внизу чекало таксі.

Вони стояли одне навпроти одного. Її очі — вологі. Його губи — стиснуті. Вони не казали «до побачення». Не обіцяли «бути на зв’язку».

Вона доторкнулась до його щоки. Поцілувала — довго. Повільно.

— Якщо колись знову…буде така неочікувана зустріч — значить, нам було дозволено.

— А якщо ні — ми вже були. Повністю.

Вона сіла в машину. Він стояв на тротуарі, поки тиша знову не заповнила вулицю. А в ньому ще довго — залишалась вона. У пальцях. У диханні. В тілі. Назавжди.