Розділ 11: Тиша, в якій усе зрозуміло

Вони прокинулись, коли вже світило сонце.

Не одночасно — він раніше. Але не рухався. Просто лежав. І відчував.

Богдана спала обличчям до вікна. Її тіло було розслаблене, тепле, притиснуте до нього всім боком. Його рука охоплювала її талію, долоня лежала м’яко, спокійно — як обійми, які не тримають, але не хочуть відпускати.

Світло падало на її волосся, і він бачив у ньому золоті відблиски. Його пальці хотіли провести по цій хвилі, але він стримався — не хотів її будити.

За вікном починався новий день: гул вулиці ще був приглушеним, але вже було чути: хтось відчиняв двері кафе, сусід запускав кавоварку, у куті подвір’я сміялась дитина, пролунало грюкання віконниці.

Її дихання було рівне, глибоке. Із кожним видихом вона ніби шепотіла йому: "Я ще тут".

І це було все, що йому було потрібно.

Вона прокинулася не одразу. Спершу поворухнулась. Потім потягнулась — довго, з усім тілом, із глибоким видихом, ніби дозволила собі жити ще один день. Очі не відкривала, але на її губах вже з’явилась м’яка, тиха усмішка.

Вона відчула його. Його руку, його подих, його присутність.

— Щось сьогодні інакше, — прошепотіла вона, напівсонно, хриплувато.

— У чому саме? — він говорив тихо, але голос його звучав твердо, глибоко, впевнено.

— У повітрі. Наче воно хоче нагадати: час іде.

Він нічого не сказав одразу. Просто підтягнув її до себе ближче. Її спина притулилась до його грудей, вона затишно вмостилася, вдихнула його шкіру — знайомий запах сонця, кави.

— Я думаю про те ж саме. Але не хочу говорити вголос, — нарешті сказав він.

— І не треба, — її голос був спокійним. — Ми ще тут. Разом.

На кухні стояла прохолода. Їхні кроки звучали тихо на плитці. Богдана одягла його сорочку — білу, з м’якої тканини, трохи пом’яту. Вона доходила їй майже до середини стегон.

Він стояв за кавоваркою. Світло з вікна падало на його плечі — оголені, рівні, теплі.

Вона мовчки нарізала стиглі персики, викладала їх на тарілку. З соком на пальцях — облизувала кінчики. Він спостерігав краєм ока, не кажучи нічого.

Нарізала помідори, виклала моцарелу, заправила олією.

Він підрум’янював хліб у тостері, відкривав упаковку лосося, діставав крем-сир.

На столі все розкладалося повільно, з увагою — тости, кава, сік, персики, тарілка з фруктами, ніж, серветки.

Не було слів — і не треба було. Їхня мовчанка була домашньою. Такою, що не давить, а гріє.

Коли сіли за стіл, Богдана повільно їла. Спершу просто дивилась на нього.

— Я не запам’ятовувала тебе, — сказала вона зненацька. — Не хотіла фіксувати. Просто дозволяла бути.

Він дивився на її пальці, як вона ламає тост. Як піджимає нижню губу, коли зосереджена.

— А я запам’ятовую все. Навіть твої тости. І те, як ти їх тримаєш. Як мовчиш. Як торкаєшся склянки перед тим, як відпити.

— Ти надто уважний.

— Я просто не хочу забути.

Вона дотяглась до нього через стіл, торкнулась його пальців і приклала їх до своєї щоки.

— Не обіцяй мені нічого.

— Нічого, — погодився. — Крім сьогодні.

Балкон був теплий. Кам’яна підлога прогрівалась знизу, а повітря навколо рухалось ледве помітно. Вони сиділи на подушках, босі, загорнуті в халати.

Кава в руках ще була гарячою.

Знизу — вулиця. Люди, туристи, хтось ніс пакети, хтось вів дитину за руку.

Над дахами — яскраве синє небо.

Поруч — шум порту, крики чайок. Сіль у повітрі. Сіль у дотиках.

Її нога лежала на його. Його рука — на її спині. Вони не рухались. Просто були.

— Коли ти летиш? — тихо спитала вона.

— Через три дні. А ти?

— Через два. Зі стиковкою в Стамбулі. Рано.

— Значить, два дні.

— Так. Але вже коротші, ніж були вчора.

Він нахилився, поцілував її в волосся — не швидко, не поверхнево. Довго тримав губи біля її скроні. Так, ніби дихав нею.

Вони гуляли містом без маршруту.

Пройшли повз базар, де продавали інжир, трави, спеції. Зупинилися біля столика з білосніжними сорочками.

Богдана провела пальцями по лляній тканині.

— Це б я носила вдома.

— А я б носив тебе в пам’яті в цій сорочці.

Вона усміхнулася. Поглянула не в очі, а трохи нижче — на його шию.

Це вже була довіра без потреби говорити більше.

В тіні під арками вони обіймалися, не думаючи про те, що це виглядає “як пара”. Вони не грали — вони були. Тут. Зараз.

Після обіду повернулись додому. Спека приглушила все. Вони випили по склянці холодної води. Сіли на підлогу. Він провів рукою по її коліну. Вона поцілувала його в плече.

Потім — ліжко. Без сексу. Без розмов. Просто — лягти. Дихати.

Вона лягла на нього. Її тіло — м’яке, важке. Його долоня ковзала по її спині, по волоссю, по лінії шиї.

— Можна я так засну?

— Так треба.

І вона справді заснула. Він лежав, дивився в стелю. І не рухався.

Бо знав: ця тиша — найцінніше, що він тримав у руках за останні роки.

Це був день, у якому не сталося нічого зовні. Але всередині — відбулось усе. День, у якому не звучали плани, але було дуже багато справжнього. Їхнє внутрішнє прощання вже почалось. Без слів. Без драми. Тільки дотик. Тиша. І він — з нею.