Розділ 8: Нове місце для тих самих тіл

Ранок був ясний, без єдиної хмаринки. Богдана стояла на балконі в його білій сорочці, пила апельсиновий сік і вдивлялась у горизонт. Тіло після вчорашнього “дня лінощів” було відпочиле, шкіра — розслаблена, а внутрішній стан — як після гарного сну й легкого вина. Все було на своєму місці.

Олександр вийшов із душу, витираючи волосся рушником. Босий, у шортах, злегка мокрий, він виглядав безтурботно.

— Збирайся, красуне, сьогодні ми їдемо на екскурсію. Я все забронював. Паром, велосипед, маршрут — усе готово.

— Ти серйозно? А я вже думала, ми полінуємось ще день.

— Ні. Сьогодні — день вражень. А ввечері — тиша. І я. І дещо інше.

— Інше?

— Побачиш, — відповів він, відвернувшись з тією посмішкою, яку вона вже знала: “я щось затіяв, але не скажу”.

Острів Чіово був зовсім поруч — невеликий, зелений, трохи дикіший за Трогір. Вони приїхали туди на паромі, влаштували собі легку прогулянку узбережжям, орендували велосипеди, заїхали в бухту, де не було людей. Богдана купалась, лежала на камені, поклавши голову йому на живіт, а він просто дивився в небо й гладив її по спині. Їм не хотілось ні розмов, ні фото. Вони були тут — наживо, не в сторіз.

Близько п’ятої вечора Олександр раптом сказав:

— Збирай речі, ми ще маємо один пункт у програмі.

— Що саме?

— Довіряй.

Готель стояв на віддаленні — не пафосний, але з характером: кам’яна будівля, вкрита плющем, з дерев’яними вікнами і видом на захід сонця.

— Ти що, зняв тут номер? — Богдана навіть зупинилась у коридорі.

— На одну ніч. Несподіваний нічний “відступ” з основного маршруту.

Вони зайшли у свій номер і тут Богдана спитала:

— А чому не сказав?

— Хотів побачити твою реакцію.

— І яка вона?

— Трохи збуджена.

Вона усміхнулась і скинула з себе сорочку просто біля ліжка.

— Покажи, що ми тут не просто ночувати приїхали.

Номер був прохолодним, білим, мінімалістичним. Ліжко — широке, накрите простирадлом кольору слонової кістки, вікно — відчинене, з якого лився помаранчевий захід.

Богдана лягла на живіт, повернула голову до нього, сперлася підборіддям на руки.

— Ти збираєшся просто стояти й дивитись? Чи торкнешся вже?

Він підійшов повільно. Сів на край ліжка. Його рука ковзнула по її спині — від плеча до талії, далі — на стегно, обережно, зі знайомим теплом. Потім — нахилився і поцілував її між лопатками. Тихо. М’яко.

— Ти дуже гарна, коли не поспішаєш, — прошепотів він.

Вона перевернулась на спину, підсунулася ближче.

— Я не хочу поспішати. Я хочу, щоб ти розклав мене, як речі в валізі. Повільно. Обережно. З цікавістю.

Він зняв з себе футболку. Вона простягла руки, торкнулась його грудей, живота. Її пальці ковзали по його шкірі так, наче запам’ятовували.

Він ліг поруч. Обійняв. Почав цілувати її повільно — в губи, у щелепу, у шию. Його язик ковзав повз вухо, вона здригнулась. Її груди були напруженими, він обережно взяв одну в долоню, злегка здавив, потім провів язиком по соску — повільно, колами. Вона затремтіла і затягла його ближче.

Його рука лягла між її стегнами, пальці торкнулись її повільно, м’яко, вивчаючи. Вона вже була волога. Дуже. Її таз рухався назустріч кожному дотику. Її стогін був глибоким, не гучним, але справжнім.

— Увійди в мене вже, — прошепотіла вона, розсунувши ноги. — Повільно. Без зайвих питань.

Він встав між її стегнами, підняв її ноги вище, тримаючи за щиколотки, одягнув презерватив і повільно, майже з напругою, почав входити. Її очі заплющились. Вона стиснула простирадло.

— Ось так… — прошепотіла. — Глибоко… тримай… так…

Його рухи були плавними, але глибокими. Він повністю входив і виходив, повільно, контролюючи себе, але відчуваючи, як у ній росте хвиля. Її руки ковзали по його спині, потім — вп’ялися в лопатки. Її подих — розірваний, короткий.

Вона підняла таз назустріч йому, ритм став глибшим. Вони злились — не швидко, не дикою пристрастю, а в'язко. Як вода, що обтікає камінь. Як руки, які вже знають тіло. Як вино, яке заходить у кров без попередження.

Він закінчив першим — зітханням і стисканням її стегон. Проте він ще продовжив рухатися, м’яко, сильно, і вона скінчила через кілька хвилин — із дзвінким звуком, стискаючи його тіло сильніше.

Вони залишились злитими ще кілька хвилин. Її долоня лежала на його спині. Його подих — на її грудях.

— Це було… — почала вона, але не знала, як закінчити.

— Ідеально, — відповів він. — Нове місце, але ті ж ми.

Вона поцілувала його. Без язика. Просто губами. І сказала:

— Хочу залишитись тут ще трохи. У цьому ліжку. В цій тиші.

— І я.