Розділ 6: Вино, тіло і вечірній вітер

Сонце вже сідало, коли Богдана стояла біля дзеркала в ванній кімнаті. Волосся, злегка підсушене феном, спадало на плечі м’якими хвилями. Її шкіра ще зберігала тепло дня, злегка засмагла, гладенька — після крему з кокосовим ароматом. Вона обирала сукню — легку, бежеву, з відкритою спиною і тонкими бретелями, які ковзали по плечах. Сукня лягала ідеально: вільна, але окреслювала вигини — груди, талію, стегна. Без бюстгальтера. Вона не хотіла нічого зайвого. Ні під одягом, ні в житті.

— Ти виглядаєш так, ніби в тебе сьогодні побачення, — сказав Олександр, заходячи в кімнату, вже вдягнений у світлу сорочку, трохи розстебнуту, та лляні штани.

— Може, й так, — відповіла вона, усміхаючись у дзеркалі. — І, здається, ти мій кавалер.

Він підійшов ближче, обхопив її ззаду, ковзнув руками по відкритій спині, зупинившись на талії.

— Я б забрав тебе назад у ліжко, — прошепотів він просто в її шию.

— Ми ще повернемось туди, — сказала вона, обертаючись і швидко цілує його в губи. — Але спершу — вечеря.

Вони вийшли з апартаментів десь о 19:30, коли місто вже починало наповнюватися вечірнім настроєм. Трогір у цей час ніби перевтілювався: вдень — сонячний, яскравий, з запахом кави та морської солі, а ввечері — ліхтарі, жива музика в провулках, келихи на столиках просто на бруківці, запах грилю і теплого вина.

Олександр тримав Богдану під руку — м’яко, без власності, але з близькістю. Вони йшли вузькими вуличками, обминаючи пари, які вечеряли просто на вулиці, дітей, що ганяли м’яча, і котів, які виглядали з-за кутів.

— Дивись, — він зупинився біля ресторану біля самого краю берега. Дерев’яна тераса виходила прямо на воду. Світло — приглушене, столи — з білими скатертинами. Лише десять столиків, жодної гучної музики. Лише море, келихи і голоси.

— Ідеально, — сказала вона, не вагаючись.

Вони сіли ближче до краю, щоб бачити воду. Над ними — гірлянди лампочок, які блимали м’яким жовтим світлом. Перед ними — море, що тихо дихало.

Вино замовили біле, сухе. Овочі-гриль, пасту з морепродуктами для неї, дорадо з лимоном — для нього. Але ще до того, як принесли їжу, вони вже сиділи, стиха сміючись, торкаючись руками, як ті, що давно знайомі.

— Ти вмієш бути присутнім, — сказала вона, злегка ковзаючи пальцями по його передпліччю. — Не думаєш про інше, не втикаєш у телефон, не відволікаєшся.

— Я просто кайфую. І хочу це пам’ятати. Тебе — в цій сукні, з цими очима, з вином у руці, з цим блиском після моря. Не хочу відволікатись ні на що.

Її щоки злегка почервоніли, не від вина — від того, як він на неї дивився.

Вечеря була смачна, атмосфера — ідеальна. За двома столами лівіше пара говорила італійською, праворуч — компанія французів. Але ніщо не відволікало їх. Окрім одне одного.

— Потанцюймо? — запитав він, коли офіціант забрав останні тарілки.

— Тут?

— Тут. Просто повільно.

Він підвівся, подав їй руку. Вона поклала свою долоню в його — легко, грайливо.

Вони танцювали прямо біля столу. Під вечірній бриз, який приносив запах солі й лаванди. Під світло ліхтарів і шум хвиль. Вона поклала голову йому на плече. Її тіло м’яко притискалося до його, ніби згадувало, як було зранку. Він тримав її за талію, трохи нижче. Їхні рухи були повільними, плавними. Вони майже не говорили. Лише дихали.

Коли вона підняла голову і подивилась йому в очі — він нахилився і поцілував її. Прямо посеред ресторану. Не поспішно. Не демонстративно. Просто — глибоко, відчутно. Її губи розкрились, його язик ковзнув усередину. Її пальці зтиснули його сорочку. Коли вони відступили — обидва мовчали. Але очі сказали все.

— Ходімо додому, — прошепотіла вона. — Мені вже хочеться тебе знову.

— І мені — тебе.    

Вони повертались до апартаментів повільно. Місто було вже в напівтемряві, але ще тепле, живе. Вузькі вулички пахли вином, морем і нагрітою кам’яною бруківкою. Її рука була в його — пальці переплетені, міцно, але не нав’язливо. Вони не говорили. Не треба було. Їхні тіла вже сказали більше, ніж могли слова. Вони дихали в одному ритмі. І з кожним кроком між ними наростала напруга. М’яка, не кваплива, але глибока.

Богдана притиснулась до стіни в коридорі.

— Закрий двері, — сказала тихо, не відводячи погляду.

Олександр зробив це швидко, не відриваючи очей від неї. Її дихання було частим. Очі блищали. Він підійшов ближче — не різко, не ривком. Просто скоротив відстань до нуля.

Її спина торкалась холодної стіни. Його тіло — гаряче, сильне, притиснулось злегка, наче намацуючи межу. Їхні губи злились у поцілунку, який був зовсім інший, ніж попередні. Цей — глибший, важчий, насичений вином, бажанням, вечірньою тишею і спогадом про її ходу в тій тонкій сукні.

Його руки ковзнули по її талії, піднялись по спині до лопаток, відчуваючи кожен сантиметр її шкіри під тонкою тканиною. Вона відповіла одразу — її руки лягли на його шию, пальці забралися в волосся.

— Розстебни, — прошепотіла вона, розвертаючись до нього спиною, оголюючи тонкі бретельки.

Він мовчки підняв сукню вгору, поцілунками рухаючись уздовж хребта — повільно, від шийного хребця вниз. Її шкіра була теплою, тіло — живим, чутливим. Вона видихнула, коли сукня впала донизу, оголюючи її повністю. Без нижньої білизни. Вона стояла перед ним у приглушеному світлі кімнати — оголена, спокійна, впевнена.

Він не відводив очей. Його погляд ковзнув від шиї до плечей, нижче — до грудей, до вигину талії, лінії стегон, ніг. Він підійшов і обійняв її ззаду, повільно, притискаючись всім тілом. Його член був уже твердим — вона відчула це, коли його пах торкнувся її сідниць.

— Твоя шкіра пахне морем, — прошепотів він, цілуючи її плече.

— А твоя — мною, — відповіла вона, повертаючись до нього і знову цілує.

Поки вона розстібала його сорочку, її губи ковзали по його ключицях, по грудях. Потім вона опустилась нижче — розстібнула штани, стягнула повільно. Він стояв перед нею, повністю оголений. Вона провела пальцями по його животу, далі — вниз. Доторкнулась до члена однією рукою. Він зітхнув.