Розділ 4: Без зайвих питань

Світло пробивалось у кімнату м’яко, крізь напівпрозору фіранку. Світанок ще не встиг стати днем, але вже ніжно заповнив простір: торкнувся лінії плеча, слизнув по ковдрі, вловив контури тіл.

Богдана лежала на боці, обличчям до вікна, одна рука під подушкою, інша — розслаблено простягнута по простирадлу. Її волосся трохи розтріпане, шкіра на шиї злегка рожева після сну і вчорашньої солі. Вона була напівоголена, але накрита простирадлом — не для скромності, а просто від звички.

Олександр лежав поруч, трохи віддалік, але вже ближче, ніж просто “знайомий”. Його рука ледь торкалась її спини — не тримала, не володіла, просто була поруч. І в цьому було більше ніжності, ніж у будь-яких словах.

— Ти вже не спиш, — промовила вона тихо, не відкриваючи очей.

— А ти?

— Я слухала, як ти дихаєш. Рівно.

Він усміхнувся, повільно перевернувшись на спину.

— Це, мабуть, вперше за останній рік, коли я прокинувся без тривоги в грудях.

Вона відкрила очі і перевернулась до нього. Їх розділяли кілька сантиметрів і ковдра.

— Вчора було… — вона не договорила, просто легко усміхнулась.

— …дуже по-справжньому, — закінчив він.

Вони дивилися одне одному в очі. Ні сорому, ні напруги. Навпаки — спокій, той самий, що приходить, коли не потрібно прикидатися.

— Слухай… — почала вона обережно, не відводячи погляду. — Давай одразу чесно, без зайвих романтичних ілюзій?

— Я тільки за.

Вона піднялась на лікті, ковдра сповзла трохи нижче, оголивши одне плече. Але вона не помітила — зараз думала тільки про слова.

— У мене життя вдома. Робота, ритм, проєкти, плани. Я не в тому періоді, щоб щось змінювати. І точно не шукала якихось “стосунків”.

— Я теж. У мене — Канада, будинок, контракт на рік вперед. І якщо чесно, я навіть трохи боявся, що цей відпочинок хтось “займе”. А тепер — не боюсь.

— Бо все ясно?

— Бо ти не чіпляєшся. І не чекаєш від мене більше, ніж я можу дати. Але хочеш бути. Тут. Зараз.

Вона кивнула.

— Просто прожити цей тиждень. Разом. Повністю. Без питань “а що далі”. З тілом, з розмовами, з пляжем, з вином, з ніччю. Зі всім.

— Без обіцянок, — сказав він.

— Але з повною присутністю.

Він простягнув руку, провів пальцями по її ключиці, потім — по шиї, зупинився на щелепі. Її шкіра під його дотиком ледь затремтіла.

— Домовились? — запитав він.

— Домовились.

Сніданок вони готували разом. Вона нарізала фрукти, він варив каву. Все в тиші. Але в тій приємній тиші, яка буває тільки після близькості, де не треба одне одного розважати.

— Після кави — море? — спитала вона.

— А потім? — він глянув на неї з-під лоба.

— А потім — подивимось. Ми ж нічого не плануємо, пам’ятаєш?

— Але одне знаю точно, — сказав він, ставлячи перед нею чашку. — Я з тобою сьогодні. І завтра. І ще шість днів.

Вона взяла чашку, зробила ковток. І сказала просто:

— Ти добре виглядаєш на фоні моря.

Він засміявся.

— А ти — виглядаєш, як відпочинок, який мені був потрібен. Не Канарами, не Таїландом. Людиною.

Вона присіла на стілець, підняла ноги на сидіння, загорнулась у сорочку. Змінила тему, але в голосі залишилось тепло:

— А ввечері — ресторан. Хочу море, пасту і келих білого. І щоб ти сидів навпроти.

— Це вже звучить, як ідеальний план.

— А поки… я йду вдягати купальник.

— Не поспішай. Дай мені ще п’ять хвилин отак — просто подивитись.

Вона повільно пройшлась повз нього, проводячи пальцями по його плечу. І сказала, не озираючись:

— Встигнеш ще надивитися. У нас цілий тиждень.