Розділ 3: Смак солі й шкіри

Полуденна спека спала ближче до вечора. Тінь на терасі стала глибшою, вітер — м’якшим. Усе навколо ніби сповільнилось. Час розтікався повільно, ніби мед у чайнику, а світ згортався до цього затишного простору: плетених шезлонгів, склянок із залишками льоду і двох тіл, що врешті відчули, що таке спокій.

Богдана розслаблено витягнула ноги, сперлася плечем об подушку. Її сукня трохи зсунулася, відкриваючи коліно, гладку шкіру стегна, засмаглу й теплу від сонця. Волосся впало на ключицю, і вона, не задумуючись, почала його перекручувати пальцями.

Олександр сидів навпроти, у тому ж шезлонгу, але вже повернувся трохи до неї. Його погляд ковзав — обережно, повільно, але не ховався. Він дивився, як вона згинає пальці, як усміхається, як витирає куточок губ, коли крапля лимонаду скочується вниз. Він не поспішав. Але відчував, як щось усередині нього — тепло, бажання, цікавість — наростає, як тиск у пляшці із шампанським.

— Тобі не жарко? — спитав він. Голос трохи охрип.

— Навпаки. Дуже приємно. Тут повітря якесь… інше. Наче м’яке.

— І ти така сама, — пробурмотів він майже несвідомо.

Вона повернула голову. Їхні очі зустрілися. Без зайвих слів. У нього — пряма щирість. У неї — м’яке “я знаю”.

Вона повільно підвелась і перейшла ближче до нього. Сіла на край його шезлонга, так що їхні коліна торкнулись. Його долоня ледь сковзнула по її стегну — м’яко, з паузою, з повагою, але вже впевнено.

— Можна? — прошепотів він.

— Уже не треба питати, — сказала вона тихо.

Він нахилився ближче. Відстань між їхніми обличчями зменшилась до кількох сантиметрів. Він уперше відчув запах її шкіри — не парфум, а щось глибше: сіль, крем, тепло сонця. Її губи були напіввідкриті, м’які, ніби чекали цього моменту.

Поцілунок не був раптовим. Він почався з дотику губ до губ — легкого, майже невидимого. Потім — трохи глибше, з нахилом голови. Її пальці

лягли на його потилицю, притягуючи трохи ближче. Його долоня охопила її талію, пальці ковзнули по тонкій тканині сукні. Вона відкрила губи ширше, і він увійшов у неї повільно, відчутно — їхні язики зустрілись, танцювали м’яко, повільно, несміливо, ніби вивчаючи одне одного з нуля.

Поцілунок став довшим, глибшим, з хвилею теплоти, що піднімалася в обох. Її подих почастішав, як і його. Усе навколо зникло — залишилось тільки це: дотик до губ, тепло шкіри, важке повітря між ними.

Він відсунувся першим. Подивився їй в очі — у зіниці, що розширились. Її пальці ще були на його шиї.

— Хочеш піти на море? — спитала вона, вже з посмішкою, трохи збентежена, але щаслива.

— Якщо ти будеш поруч — хоч зараз.

Вони спустились до моря за десять хвилин. Пляж був майже порожній — пізній вечір, сонце вже торкалось горизонту. Богдана зняла сукню просто на місці, залишившись у чорному купальнику. Простому, але ідеально сидячому на її фігурі.

Він дивився, не ховаючись. Вона помітила — і не відвела очей.

— Ти вмієш дивитися, — сказала вона.

— А ти — притягуєш.

Він скинув футболку, шорти, лишився в плавках. І першою пірнула вона. Вода була теплою, оксамитовою. Її тіло плавно ковзало по поверхні. Він пішов за нею.

У воді вони торкались частіше. Сміялись. Плескались. І тоді — вже під водою — він обхопив її за талію, підтягнув до себе і знову поцілував. Цього разу — солоні губи, мокре волосся, прохолодні плечі. Поцілунок був ще глибшим, більш голодним, більш тілесним.

Вона не протестувала. Навпаки — притиснулась. Їхні тіла злились у воді. Не повністю. Але бажання вже було в повітрі.

Коли вони повернулися до нього на терасу, обидва були в рушниках. Волосся вологе, шкіра блищала. Вона сіла на ліжко, підібгавши ноги, загорнута у свій рушник.

— У тебе є щось, що ми могли б випити? — спитала вона.

— Вино. Біле. Дуже легке. Холодне.

— Ідеально.

Він приніс келихи. Сіли поруч. Усе ще близько. Усе ще з тишею між словами.

Їхні ноги торкались. Її рука лежала на його стегні. Він подивився — не на губи, не на тіло. У вічі. І сказав:

— Я хочу, щоб ти залишилася. Але тільки якщо ти цього хочеш. Не через момент. Не через самотність.

Вона відповіла коротко:

— Я хочу. Але без обіцянок. Просто… бути.

Він кивнув. І нахилився до неї ще раз. Іще один поцілунок. Ще глибший. Довший. Тепліший. І цього разу — з відлунням того, що вже не зупинити.