Розділ 2: Просто відпочинок

— То що, може… кави? — запитала Богдана, витискаючи воду з подолу сукні. Її ноги ще були вологими, але сонце миттєво сушило шкіру. Вода залишила на ній легку сіль — ніби спогад.

Олександр подивився на неї й усміхнувся.

— Я тільки за. Тим більше, якщо ти не проти компанії.

— Навпаки. Сама собі вже набридла.

Вони рушили з пірсу неспішно, без зайвих слів. Просто двоє людей, які щойно зустрілися, але вже не відчувають незручності. Легкість в рухах, м’які усмішки, природне притягнення — не драматичне, а приємне, ненав’язливе.

— Ти тут вперше? — спитав він дорогою.

— У Хорватії — так. Мені просто треба було… відключитись. Без роботи, без дзвінків, без «що там в тебе по плану». Трохи моря, сну і хорошого вина. А ти?

— Те саме. Хоча я в Канаді вже десять років, але щойно ноги ступають на берег, що пахне морем — тіло автоматично розслабляється.

— У Канаді важко?

— Ні. Просто ритм не відпускає. Навіть коли ти вдома, в піжамі. А тут… дивишся на воду і вже байдуже, скільки там у тебе непрочитаних.

Вона кивнула, поправляючи волосся, що лізло в обличчя.

— Ідеально тебе розумію. Просто хотілось тиші. Але не самотності. Знаєш, про що я?

— Дуже навіть.

Кав’ярню обрали випадково — просто симпатичне місце з тінню від старої гліцинії й маленькими столиками. Замовили по великому айс-лате й величезний круасан з шоколадом на двох. Взяли один — «на пробу», як сказала Богдана. А потім замовили ще один, бо був справді смачний.

— А ти чим займаєшся? — спитала вона.

— Бізнес-аналітика. Сухо, але прибутково. Працюю віддалено, тому в мене гнучкий графік. А ти?

— Дизайн інтер’єрів. Переважно житлових. У Києві. Іноді працюю на фріланс, іноді — в офісі. Як піде. Але останній місяць так вибив, що я просто купила квиток, не думаючи.

— Спонтанно?

— Ага. Буквально за три дні до вильоту. Мені просто треба було вимкнути голову.

— І тіло.

— Ну, це — обов’язково, — усміхнулась вона.

Після кави вони ще трохи прогулялися набережною. Сонце піднімалося все вище, і спека вже відчувалась. Людей побільшало, діти верещали на пляжі, хтось їв морозиво, хтось фотографувався біля старої фортеці.

— Слухай, я тут поруч орендую студію з терасою, — сказав Олександр. — Там є тінь, шезлонги і дуже класний вид на затоку. Якщо хочеш — зайдемо. Посидимо, трохи відпочинемо.

Вона підняла брову.

— Без жодних підтекстів? — усміхнулась.

— Абсолютно. Відпочинок — так відпочинок.

— Тоді чому б і ні. Якщо там ще й холодна вода є — взагалі ідеально.

Його апартаменти виявились стильними — світлі стіни, відкритий простір, велике ліжко з білими простирадлами і скляні двері на терасу. Там — два плетених шезлонга, маленький столик, тінь від величезного дерева і вид на яхти, що повільно хитаються в марині.

Богдана скинула босоніжки і сіла просто ногами на шезлонг. Розслаблено. Вільно.

— Це просто кайф, — протягнула вона, прикриваючи очі. — Дякую, що покликав.

— Якщо чесно — я не думав, що буду з кимось сьогодні сидіти. Але з тобою… якось просто. Без зайвого.

— Ну от і добре. Без планів — найкращі плани.

Він приніс дві склянки з лимонадом. Сів поруч. Вони мовчали хвилин десять. Просто слухали шум вітру, дзижчання комах, і десь здалеку — лай собак і крики чайок.

Потім Богдана повернулась до нього боком, спираючись ліктем на спинку шезлонга.

— Тобі часто трапляється таке? Щоб — зовсім випадково, і от прямо так… затишно?

— Ні. Зазвичай або незручно, або натягнуто. А тут — як ніби ми вже щось знаємо одне про одного, навіть не питаючи.

Вона злегка торкнулася його руки.

— Знаєш, я не буду зараз нічого аналізувати. Просто добре. І я хочу, щоб цей день залишився таким — простим.

Він кивнув.

— Домовились.

Вони посміхнулися один одному — без пафосу, без фальші. Просто два тіла, які нарешті відпочили від шуму, суєти і обов’язків.

І море десь там продовжувало тихо дихати, ніби підтримуючи цей простий, правильний момент.