Розділ 1: Дотик випадку

Літак плавно знизився над узбережжям Хорватії, пробігаючи своїм металевим тілом крізь прозору хмару вечірнього марева. Коли шасі торкнулись землі, Богдана лише ледь відчула поштовх. Її пальці стискали підлокітник, хоч страху не було — радше тривожне очікування. Змішане з утомою. З легким щемом. З тими відчуттями, які бувають, коли залишаєш рідне позаду, але ще не знаєш, що знайдеш попереду.

Їй було двадцять два. Вона жила в Києві, мала роботу в творчій сфері — займалася дизайном інтер’єрів. Робота приносила стабільність, але виснажувала. В останні місяці щось у ній змінилося — щось ледь помітне, але невідворотне. Вона перестала радіти ранковій каві. Почала прокидатися посеред ночі без причин. Писати думки в нотатник, які зранку виглядали як абстракції. Їй конче потрібно було вирватись — не для селфі, не для пляжного відпочинку. А щоб заново намацати себе.

Хорватія обралася спонтанно. Переглядала фото узбережжя, і раптом — стоп. Трогір. Кам’яне старе місто біля моря. Місце, яке не кричить «туризм», а дихає тишею.

Вона прибула пізно ввечері. Апартаменти — старий дім у самому серці міста. М’які кам’яні стіни, дерев’яні віконниці, вузький балкон з видом на червоні дахи та дзвіницю старої церкви. Господиня — Мірна, дуже приємна жінка — обійняла її, пригостила келихом вина і, проводжаючи до дверей, сказала:

— Ця вулиця має свою пам’ять. Тут не раз починалося щось нове.

Богдана кивнула і усміхнулась, хоч не до кінця зрозуміла. Втомлена, але з несподіваним внутрішнім трепетом, вона провела півночі на балконі, вдивляючись у темне море, яке блимало віддаленими вогниками яхт.

Ранок був тихим. Повітря — ще не гаряче, свіже, з морською вологістю, в якій відчувався базилік і свіже печиво з найближчої пекарні. Вона вдягла бавовняну сукню, тонку, кремову, майже прозору на світлі. Волосся залишила розпущеним. Взяла плетену сумку з телефоном, сонцезахисним кремом, пляшкою води й книгу, яку так і не почала читати в Києві.

Вона не йшла кудись конкретно. Просто — вулицями. Кам’яна бруківка ще тримала нічну прохолоду. Трогір прокидався повільно: старенький

господар кав’ярні саме витирав столи, хлопчик продавав інжир біля ринку, дівчина у фартушку вішала на двері табличку «відкрито».

Вона вийшла на набережну. Там було небагато людей — кілька туристів, які робили фото, хтось годував голубів, а далі, ближче до старої пристані, вона побачила бетонний пірс — вузький, без парапету, що врізався в бірюзову гладінь моря. Вона попрямувала туди.

Пірс був практично порожній. Тільки на самому краю — чоловік років двадцяти п’яти можливо тридцяти. У простій білій футболці й шортах. Він сидів, опустивши ноги в воду, спиною до неї. Його рука повільно перемішувала щось у термочашці. Непоспішно. Наче він мав весь час світу.

Богдана пройшла повз нього, зайнявши місце за три метри. Сіла навпочіпки, занурила пальці ніг у воду. Вона була прохолодною. Розслабляючою. Він повернув голову — спочатку краєм ока. А потім — повністю.

— Вода ще свіжа, але вже затягує, — сказав він українською. Голос — глибокий, тембровий, із ледве помітною хрипотою, наче він щойно говорив дуже довго або зовсім мовчав.

Вона підняла голову.

— Ви говорите українською? — усміхнулась здивовано.

— А як інакше? — сказав він, тепер уже повертаючись до неї повністю. Його обличчя було засмаглим, з легкою щетиною, очі темно-сірі, з тими «заломами» у кутиках, які бувають у людей, які часто дивляться на сонце і багато сміються. — Ви з України?

— Так. Київ. А ви?

— Колись був зі Львова. Уже десять років — Канада. Монреаль. Але кожне літо намагаюсь поїхати кудись… де нічого не має значення.

— Ви тут один?

— Так. А ви?

— Також. Просто хотілося тиші.

— І моря.

— І моря, — повторила вона.

Кілька секунд вони мовчали. Слухали, як вода шурхотить об каміння, як чайки лементують десь над дахами.

— Я Олександр, — сказав він. — Але друзі кажуть просто Сашко. Хоч після десяти років в Канаді я вже і Алекс трохи.

— Богдана, — простягнула вона руку. Її долоня була теплою, м’якою. Його — шорсткою. Він тримав її довше, ніж це було потрібно, але не нахабно. Просто… щиро.

— Присядете? — запитав він,

вказуючи на місце ближче до себе.

Вона обережно, але не зніяковіло, пересіла ближче. Тепер їх розділяло лише півметра і простір між колінами, що час від часу ледь торкались, коли вони рухались.

— Я не мав сьогодні жодного плану. А тепер здається, що найважливіше вже сталося, — сказав він, дивлячись не в очі, а в горизонт.

— Ви завжди так говорите?

— Ні. Зазвичай мовчу. Але зараз хочеться говорити.

Вона подивилась на нього. Його обличчя не було ідеальним, але в ньому було щось… справжнє. Змішане з глибокою втомою і непоказним світлом.

— Знаєте, — сказала вона, — я приїхала сюди, щоб… трохи втекти. Але, здається, вже когось наздогнала.

— Себе?

— Можливо. Але поки — вас.

Він усміхнувся. І вперше — подивився їй прямо в очі.

Цей погляд був як пірнання. Без дна.