Розділ 11

Презентація перед паном Фостером та радою директорів минула як один суцільний спалах тріумфу. Математична бездоганність моїх фінансових розрахунків у поєднанні з непохитною харизмою Натана справили нищівний ефект. Фостер підписав угоду без жодного вагання. Контракт був наш. Премія – моя. Квиток до власних квадратних метрів у Лондоні нарешті лежав у моїй кишені.

Але коли важкі двері нашого готельного люксу зачинилися за нами, тріумф робочого дня миттєво розчинився у вечірніх сутінках Единбурга.

Натан зняв піджак і кинув його на крісло, залишившись у розстібнутій на кілька ґудзиків сорочці. Він випив склянку води, а потім повернувся до мене. Я стояла біля панорамного вікна, дивлячись на підсвічений вечірніми вогнями замок, тримаючи в руках лимонад.

— Перемога, Райт, — тихо мовив він. Але в його голосі не було радості. — Ти отримаєш свою премію.

— Ми обидва отримаємо те, заради чого працювали, містере Блеквуд, — відповіла я, не повертаючись.

— Припини, — раптом вигукнув він, і його голос здригнувся від загнаного всередину болю. — Припини називати мене «містером Блеквудом»! Припини удавати, ніби цих одинадцяти років не було, і ніби між нами стоїть лише сухий комплаєнс-договір!

Я різко розвернулася. — А що між нами стоїть, Натане? Може, спогад про те, як твій друг сміявся з мене біля кабінету хімії, а ти просто стояв і дивився? Чи про те, як я роками вважала себе нікчемою? Ти згадав про моє існування лише тоді, коли я одягла дорогий костюм і встала з тобою на один рівень у Блеквуд Консалтінг!

Це був вибух. Усе, що накопичувалося роками – бідність у Баті, виснажливі роки в гуртожитку, біль приниження та захисні стіни – вирвалося назовні.

Натан не відступив. Його самовпевнена маска розбилася на друзки.

— Ти помиляєшся, Елізо, — тихо сказав він, роблячи крок ближче. — Того дня я побився з Даретом у роздягальні так, що мене ледь не вигнали зі школи. Я шукав тебе в понеділок. Я приходив до твого будинку, але твої батьки сказали, що ти виїхала. Я ненавидів себе кожну секунду цих одинадцяти років за те, що не зупинив це одразу.

Його слова прорізали повітря, мов лезо.

— Я повернувся з Нью-Йорка не ради проєкту Фостера, — продовжував він, обережно торкаючись моїх тремтячих пальців. — Я дізнався, що ти працюєш у лондонському відділенні. Я благав батька перевести мене сюди. Я шукав тебе, Елізо. Не успішну партнерку, а тебе.

— Ти помітив мене лише тоді, коли я перестала дивитися на тебе, — прошепотіла я, і гаряча сльоза котилася по щоці.

— Ні, — він ніжно витер сльозу з моєї щоки. — Я бачив тебе завжди. Навіть тоді, коли ти ховалася за книжками на задній парті в Баті, намагаючись стати невидимою для світу. Я бачив твою силу, яку ти сама не визнавала. І зараз, Елізо, ти нарешті дивишся на мене – не на маску, не на прізвище, а на справжнього мене.

Моя броня, яку я будувала одинадцять років, вкрилася тріщинами й розсипалася на порох. Переді мною більше не було спадкоємця Блеквуд Консалтінґ чи винуватого підлітка. Переді мною був чоловік, який проніс крізь роки свій біль і своє кохання.

Я зробила глибокий вдих. — Я бачу тебе, Натане, — тихо сказала я.

Ці слова стали остаточним дозволом. Він коротко видихнув і скоротив відстань між нами. Його губи накрили мої – спочатку обережно, ніби питаючи, чи справді я готова. Але коли я відповіла йому, поклавши руки на його плечі, стриманість вибухнула.

Поцілунок став глибоким, жадібним, наповненим роками мовчання й туги. Його сильні руки обхопили мою талію, притягуючи мене так близько, що між нами не залишилося жодного простору. Я відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину блузи, і кожен дотик був сумішшю пристрасті та ніжності.

— Я більше ніколи тебе не відпущу, Райт, — прошепотів він, спираючись чолом об моє чоло. Його голос був хрипким, а дихання гарячим.

Я заплющила очі й дозволила собі вперше за довгі роки відчути легкість.

— Я теж, Блеквуд, — відповіла я, і мої пальці міцніше вчепилися в його сорочку.

Він знову накрив мої губи своїми — цього разу без вагань. Його поцілунок був вимогливим, глибоким, і водночас неймовірно чуттєвим. Я відчувала, як його долоні ковзають уздовж моєї спини, стираючи межу між професійним і особистим. У цьому вечорі не залишилося нічого, крім нас двох – оголених у своїй правді, у своїй пристрасті, у своєму коханні.