Розділ 10

Вечір у моїй маленькій кімнаті в гуртожитку минув у гарячковій, майже тривожній метушні. Складати валізу під акомпанемент важких кроків у коридорі, стукоту сусіда в стіну та неприємного запаху підгорілої карі стало для мене звичною рутиною. Але цього разу мої пальці, що складали одяг, злегка тремтіли. Я ретельно відбирала кожен елемент гардероба: два суворих брючних костюми — чорний і темно-синій, білосніжну шовкову блузу, бездоганно випрасувану сорочку. Жодної деталі, яка б натякала на неформальність чи слабкість. Це була мова моєї самозахисної броні.

Кожна складена річ у валізі була символом моєї боротьби. Костюм — як щит, блуза — як доказ, що я здатна виглядати бездоганно навіть у найсуворіших умовах. Я дивилася на тріщину на стелі, яка щовечора нагадувала мені про прірву між теперішнім і омріяним життям, і знову й знову карбувала у свідомості головну мету. Контракт із Фостером — це не просто робоча перемога. Це мій квиток на свободу. Це мої власні квадратні метри, де двері зачинятимуться без зусиль, а в повітрі пахнутиме свіжою кавою, а не чужими життями.

Якщо ціною першого внеску за квартиру є два дні поруч із Натаном у відрядженні — я витримаю. Я витримувала й не таке.

О сьомій ранку аеропорт Хітроу вирував від нескінченного потоку людей. Пасажири поспішали на свої рейси, шуміли валізи, а в повітрі витав стійкий аромат випічки та свіжозмеленої арабіки.

Я чекала біля гейту, тримаючи в руках паперовий стаканчик із гірким чорним еспресо. Мій погляд вихопив Натана ще здалеку. Він ішов крізь натовп із тією невимушеною, природною грацією, яка завжди вирізняла його серед інших чоловіків. На ньому було класичне темно-сіре пальто поверх чорного костюма без краватки, а через плече висіла дорога шкіряна сумка.

Вигляд у нього був зосереджений і виснажений. Глибокі тіні під сірими очима свідчили про те, що ця ніч була для нього такою ж безсонною, як і для мене.

— Доброго ранку, Райт, — вимовив Натан, зупинившись за крок від мене. Його голос звучав трохи сипло після ранкового повітря.

— Доброго ранку, містере Блеквуд, — відповіла я, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі й зберігати залізобетонний професіоналізм. — Усі посадкові та документи по Фостеру в мене в електронному вигляді. Посадка починається через п’ятнадцять хвилин.

Натан лише важко зітхнув, почувши моє офіційне звернення, але нічого не сказав. Він ненадовго затримав погляд на моїх стиснутих губах, після чого кивнув і зробив ковток зі свого стаканчика.

У літаку наші місця виявилися поруч — бізнес-клас, заброньований компанією в останній момент. Коли ми сіли у вузькі крісла, відстань між нами скоротилася до критичних кількох сантиметрів. Моє плече майже торкалося його тканини піджака. Я намагалася дивитися у вікно на суворе, затягнуте сірими хмарами лондонське небо, але увесь мій організм реагував на його близькість.

Я розгорнула планшет із презентацією, намагаючись зосередитися на цифрах, але очі постійно ковзали до його профілю. Лінія щелепи, напружені пальці на підлокітнику, легке тремтіння вій — усе це відволікало більше, ніж будь-який шум турбін.

— Ти все ще злісна на мене через Марка? — тихо запитав він. Його голос пробився крізь гул турбін, заповнюючи весь мій внутрішній простір.

— Я не «злісна», Натане, — я повільно повернула голову, тримаючи обличчя абсолютно непорушним. — Я просто роблю свою роботу. І щиро раджу тобі зосередитися на тому ж самому.

— Елізо… — його голос раптом пом’якшав, втративши свою офісну сухість. У ньому знову прорізалися ті самі оксамитові нотки, від яких у мене колись прискорювався пульс. — Ми будемо в Единбурзі менше ніж за годину. Нам доведеться виступати перед Фостером та його радою директорів як єдине ціле. Якщо між нами залишиться ця глуха стіна…

— Ця стіна — єдине, що дозволяє нам працювати ефективно й не припускатися помилок, — жорстко перебила я його, підвівши підборіддя. — І ця стіна була побудована не вчора. Ти сам заклав її перший камінь одинадцять років тому біля кабінету хімії.

Натан занурився в мовчанку, міцно стиснувши підлокітник крісла так, що аж побіліли суглоби на його пальцях. На мить у його сірих очах мелькнув такий глибокий, майже дитячий біль, що мені довелося різко відвернутися до ілюмінатора, аби не дозволити власному серцю розм’якшитися.

Готель в Единбурзі зустрів нас величним фасадом у готичному стилі, високими стелями, важкими кришталевими люстрами та ліпниною. Кам’яні вулиці навколо пахли дощем і старовиною, і я відчувала, що місто саме по собі випробовує мене на міцність.

Проте біля стійки реєстрації на нас чекав сюрприз, до якого я виявилася абсолютно не готовою.

— Ласкаво просимо до готелю «Ґранд Сентрал Единбург», — привітно усміхнулася адміністраторка, швидко клацаючи клавішами. — Бронювання від «Блеквуд Консалтінґ»… Ох, перепрошую, у нас сталася прикра накладка через прорив труби у східному крилі.

Натан різко нахмурився, його постать напружилася, наче він готувався до чергової сутички. — Що за накладка? — його голос став сухим і владним.

Дівчина-адміністратор зніяковіло опустила очі в монітор. — Замість двох окремих стандартних номерів ми змушені запропонувати вам без додаткової плати наш найкращий двокімнатний люкс. У кожної кімнати є власне ліжко та санвузол, але передпокій і вітальня — спільні. Сподіваюся, це не завдасть вам незручностей?

Я відчула, як усередині все похололо. Мій перший порив був категорично відмовитися, вимагати інший готель, але Натан нахилився до мене так близько, що його теплий подих торкнувся моєї шиї. — В місті зараз проходить міжнародний інвестиційний саміт, Елізо, — тихо й переконливо мовив він. — Усі інші готелі в центрі заброньовані вщент. У нас немає ні часу, ні можливості шукати щось інше – презентація перед Фостером через три з половиною години.

Я подивилася на усміхнену дівчину за стійкою, потім на електронну карту від номера в його довгих пальцях. Вона здавалася перепусткою у наш власний, небезпечний замкнений простір.