Розділ 8

Стеля моєї кімнати в гуртожитку зустріла мене знайомою тріщиною в правому кутку. Я лежала на вузькому ліжку, слухаючи, як за тонкою стіною сусід знову запекло сперечається по телефону, а з коридору доносився стійкий запах підгорілої карі. Я жила тут уже кілька років,  відтоді, як переїхала до Лондона. Кожен мій день поза блискучим скляним офісом Блеквуд Консалтінґ підпорядковувався одній жорсткій меті: відкладати кожну вільну сотню фунтів, рахувати витрати й терпіти цей побутовий кошмар заради першого внеску на власну квартиру.

Понад усе на світі я хотіла звідси переїхати. Мені потрібен був простір, де замок на дверях не заїдатиме, і де ніщо не нагадуватиме мені про часи, коли в Баті мене вважали «бідною дівчиною на стипендії». Успішне закриття контракту з Фостером та солідна премія, яка мені світила, мали стати тією фінальною крапкою – квитком у омріяне, спокійне життя на власних квадратних метрах.

Саме тому наступного ранку я прийшла в офіс на тридцять хвилин раніше. Кабінет зустрів мене тишею й приємною прохолодою від кондиціонера. Я заварила міцну чорну каву й повністю занурилася в робот – мені потрібно було перевірити фінальний комплаєнс‑договір, який надіслали юристи.

Коли двері кабінету відчинилися, я навіть не підвела голови, очікуючи побачити Натана. Але замість його знайомого парфуму почувся зовсім інший, легкий цитрусовий аромат.

— Місс Райт, доброго ранку! Сподіваюся, я не порушую ваш фінансовий транс, — Марк, провідний спеціаліст нашого юридичного відділу, осяяв кімнату своєю білозубою посмішкою.

Він пройшов углиб кабінету й невимушено сперся стегном об край мого столу, тримаючи в руках роздруковану папку. На відміну від більшості застебнутих на всі ґудзики юристів нашого хмарочоса, Марк мав легку вдачу й карі очі, в яких завжди миготіли бісики. Останні кілька тижнів він явно виявляв до мене інтерес — відколи ми перетнулися на загальних зборах компанії.

— Ваші фінансові додатки до контракту – це просто витвір мистецтва, — Марк злегка нахилився, розгортаючи документи. — Я вперше бачу, щоб хтось так витончено обійшов підводні камені з подвійним оподаткуванням. Ви геній, Елізо.

— Дякую, Марку. Я просто намагалася мінімізувати ризики компанії, — відповіла я, змушуючи себе щиро усміхнутися.

У цей момент скляні двері знову відчинилися. Увійшов Натан. Він застиг на порозі, і його погляд миттєво зафіксувався на Марку, що вільно сидів на краю мого столу. Я помітила, як Натан стискає щелепи. Напруга в кімнаті зросла так стрімко, що повітря стало густим, як перед грозою.

Натан повільно пройшов до свого місця, не зводячи з юриста холодного, гострого погляду.

— Містере Блеквуде, — коротко кинув Марк, не змінюючи пози.

— Пане Форсман, — так само сухо відповів Натан і з глухим стуком закрив свій важкий шкіряний щоденник.

Марк ніби не помітив напруги й знизив голос до змовницького тону:

— Ризик померти з голоду на робочому місці сьогодні дуже високий. Як щодо того, щоб разом пообідати в тому новому італійському ресторані на першому поверсі? О першій?

Я збиралася ввічливо відмовитися — у мене було занадто багато справ і мета щодо квартири не дозволяла перерв — але погляд упав на Натана. Його щелепа була міцно стиснута, а в сірих очах палахкотіло щось, чого я ніколи раніше не бачила: чисті, неприховані дорослі ревнощі. Він звик, що мої погляди належать тільки йому; поява іншого чоловіка, який так легко порушував мої кордони, ламала його координати.

«Тобі потрібен був відволікаючий фактор, Елізо? Ось він. І якщо цей контракт принесе мені гроші на довгоочікуваний переїзд, я маю бути в добрих стосунках із провідним юристом», — промайнуло в голові.

— З задоволенням, Марку, — я тепло посміхнулася, зумисне ігноруючи важкий погляд Натана. — О першій я буду вільна.

— Домовилися. До зустрічі, Елізо, — Марк підмігнув і вийшов.

Як тільки двері за ним зачинилися, у кімнаті повисла гнітюча тиша. Я продовжувала дивитися в монітор.

— Марк? Серйозно? — голос Натана розітнув тишу, хрипкий і роздратований.

Я повільно повернула голову й звела брови у вдаваному здивуванні.

— Що саме вас бентежить, містере Блеквуде?

— Я зараз не про контракт, Райт, і ти це чудово знаєш, — Натан підвівся, засунув руки в кишені й зробив кілька кроків до мого столу. Його звична витримка тріщала по швах. — Ти приймаєш запрошення від хлопця, якого знаєш без року тиждень? Це на тебе не схоже.

— Не схоже на ту Елізу, яку ви пам'ятаєте одинадцять років тому? — я відкинулася на спинку крісла, схрестивши руки. Мій тон залишався залізобетонно спокійним. — Повторюся: смаки й люди змінюються, містере Блеквуде. Моє особисте життя, як і мої обіди, не входять до сфери наших робочих обов'язків. Мені занадто потрібен цей проєкт і премія, і я не дозволю нічому на це вплинути.

Натан застиг навпроти мого столу. Його очі потемніли майже до чорноти. Він дивився так, ніби хотів сказати тисячу слів, підійти ближче й змусити скинути цю прокляту маску. Але моє непохитне «містере Блеквуде» спрацювало як електричний паркан.

— Як знаєш, — глухо кинув він, різко розвернувся і підійшов до вікна, ставши спиною до мене.

Ми вийшли з офісу разом із Марком і спустилися на перший поверх. Новий італійський ресторан був наповнений теплом: запах томатів, часнику й свіжої базиліки, легка італійська музика, що ледь долинала з динаміків. Марк провів мене до столика біля вікна, відсунув стілець і, як справжній джентльмен, чекав, поки я сяду. У нього була та сама невимушена усмішка, що й у кабінеті, але тут вона здавалася ще більш щирою без офісної маски.

— Я радий, що ти погодилася, — сказав він, коли офіціант приніс меню. — Після ранку в тебе має бути щось, що не містить слів «комплаєнс» і «похибка».

Я кивнула, але не відразу відповіла. За вікном Лондон продовжував свій ритм, а в мені все ще жевріла напруга від ранкового інциденту. Сидіти тут, поруч із чоловіком, який явно проявляв інтерес, і знати, що десь у офісі Натан спостерігає за цим було дивним, майже театральним відчуттям.