Розділ 7

Цього разу ми з Еліс зустрілися в невеликому пабі біля Ковент‑Гарден — затишному, трохи шумному місці з дерев’яними столами, старими фотографіями Лондона на стінах і запахом смаженого хліба, що змішувався з ароматом пряних страв і яблучного сидру. Наш звичний столик у кутку чекав на нас, наче знав, що саме тут ми завжди розкладаємо свої історії по поличках. Я сіла, відчуваючи, як після двох діб безумства й виснажливої ночі в кабінеті №402 мої плечі нарешті трохи розслабилися. Офіційний тріумф перед містером Фостером залишив по собі дивне спустошення — ніби перемога забрала більше сил, ніж принесла радості. Я дивилася, як пухирці в моєму келиху сидру повільно підіймаються вгору, і намагалася вгамувати внутрішній голос, що невпинно нагадував про небезпеку старих почуттів.

Еліс одразу замовила два келихи сидру й тарілку гарячих чіпсів із соусом; її усмішка була тією самою – теплою, трохи хижою, але завжди підтримувальною.

— Тобто він просто підійшов і сказав, що ти неймовірна? — Еліс підперла підборіддя долонями, а її очі заблищали від цікавості. — Натан Блеквуд, який у школі вдавав, що ти невидимка, якщо поруч були його дружки?

— Він змінився, Еліс. Або дуже добре вдає, — я зітхнула, крутячи келих у пальцях. — У його очах було щось таке, від чого мені на мить захотілося кинути все й просто розплакатися. Здалося, що стіна, яку я будувала одинадцять років, ледь не дала тріщину через одну ніч над дурними таблицями.

Еліс різко випрямилася, її тон миттєво став серйозним.

— Елізо, пообіцяй мені, що ти не вляпаєшся в це знову. Згадай Бат. Згадай той понеділок після коридору, коли він намагався мямлити свої вибачення, ховаючи очі. Тобі тоді було гидко, пам’ятаєш? Ти випалила ці емоції. Не дозволяй йому розтопити те, що рятувало тебе стільки років. Офіційне «ви» – твій найкращий щит.

— Я знаю, — тихо відповіла я. — І я втримала маску. Назвала його містером Блеквудом і пішла.

— От і розумниця. Тримай дистанцію.

Її слова звучали як наказ, але я знала: легко давати поради, коли тобі не доводиться ділити один кабінет двадцять чотири на сім із чоловіком, чий парфум, здавалося, вже в’ївся в стіни кімнати №402. Там, де кожен його рух, кожен звук ставав нагадуванням про минуле.

Наступного ранку я прийшла до офісу о восьмій тридцять, сподіваючись застати кабінет порожнім і спокійно розібрати пошту. Але коли я відчинила скляні двері, Натан уже був там. На ньому знову був бездоганний темно‑синій костюм, але краватка лежала на столі, а рукава сорочки були акуратно підкочені до ліктів. Він виглядав менш офіційно, майже домашньо, і це лише посилювало моє внутрішнє напруження.

На моєму робочому столі стояв великий паперовий стакан із нашої улюбленої кав’ярні на кутку і невелика паперова тарілка, на якій лежав мигдалевий круасан.

— Доброго ранку, Елізо, — Натан підвів голову від паперів і м’яко усміхнувся. У його голосі не було колишньої офіційності, лише якась обережна теплота. — Взяв тобі каву. Капучино на мигдалевому молоці з корицею. І круасан. Ти колись казала... ну, у Баті, що це найкраще поєднання для важкого ранку.

Я завмерла біля порогу. Серце зробило неприємний кульбіт. Він пам’ятав. Пам’ятав таку дрібницю з часів, коли я була для нього просто тінню. Це було підло з його боку – бити по моїх спогадах.

Я повільно підійшла до столу, поклала сумку й, навіть не торкнувшись склянки, подивилася прямо в його сірі очі.

— Доброго ранку, містере Блеквуде. Дякую за турботу, але я вже снідала. І я віддаю перевагу звичайній чорній каві без цукру та домішок. Смаки змінюються за одинадцять років.

Усмішка Натана згасла. Він злегка примружився, ніби мій холодний тон вдарив його фізично.

— Смаки – можливо, — тихо промовив він, підвівшись із крісла й спираючись руками об стіл. — Але люди не змінюються настільки, щоб повністю забути, ким вони були. Лиз, ми захистили проєкт. Ми довели, що можемо працювати разом. Навіщо продовжувати цю війну?

— Ніякої війни немає, містере Блеквуде, — я сіла у своє крісло й увімкнула ноутбук, ховаючи за екраном легке тремтіння пальців. — Є лише робочі стосунки. Я була б вдячна, якби ми зосередилися на перевірці юридичних документів, які сьогодні мають надійти від відділу комплаєнсу.

Натан кілька секунд мовчки дивився на мене. Я чула його важке зітхання, але не підіймала очей від монітора, вчитуючись у перші літери безглуздих листів.

— Добре, — нарешті сухо відповів він, відходячи до свого місця. — Як скажете, місс Райт. 

Решту дня ми провели в майже повній тиші, перериваючись лише на сухі зауваження щодо пунктів контракту. Стіна стояла міцно, але всередині мене все вило від напруги. Я розуміла, що довго в такому режимі мій захист не витримає. Мені потрібен був відволікаючий фактор – щось або хтось, хто допоможе мені довести самій собі й Натану, що моє життя більше не обертається навколо його орбіти.