Розділ 4

Перший робочий тиждень у кабінеті №402 перетворився на витончену психологічну війну, де зброєю слугували не слова, а звуки, погляди та дрібні побутові звички. Натан усім своїм виглядом демонстрував американську розкутість: він міг годинами крутити в пальцях дорогу ручку, відкидатися на спинку крісла й пильно дивитися на мене крізь скляну перегородку, або розважливо розчісувати пальцями свої кучері, занурений у думки. Крім того, він мав звичку заварювати занадто міцну каву, аромат якої миттєво заповнював увесь кабінет, і тихо вмикати якісь нью-йоркські фінансові подкасти на фоні.

Я відповідала йому тактикою абсолютного, залізобетонного ігнорування. Мої рухи були точними, ноутбук завжди стояв під ідеальним кутом, а на будь-яку його спробу завести невимушену розмову я відповідала сухо та виключно по справі. Проте, якщо чесно, всередині мене дратував кожен його подих. Ця тонка скляна перегородка між нашими столами не захищала – вона лише підкреслювала, наскільки близько ми перебуваємо.

Минув тиждень у такому ритмі. У п’ятницю пообіді крихке перемир’я закінчилося. Нас викликав старший партнер компанії й поставив перед фактом: Блеквуд Консалтінґ бореться за контракт із великим і неймовірно прискіпливим лондонським інвестором, паном Фостером. До ранку середи ми з Натаном мали підготувати та презентувати йому повну фінансову ​​стратегію та бюджет проєкту. Якщо ми провалимося, нас обох чекає публічне фіаско перед радою директорів.

Спільна робота змусила нас бодай мінімально комунікувати. Ми чітко розділили обов’язки. Натан, маючи бездоганний нью-йоркський лоск і природну харизму, взяв на себе візуальну частину, графіки та підготовку до ораторського виступу – у цьому йому справді не було рівних. Я ж з головою занурилася в те, що вміла найкраще: складні аналітичні таблиці, прорахунок ризиків та податкові калькуляції.

О сьомій вечора в п’ятницю я буквально вилетіла з офісу. Голова гуділа від цифр, а присутність Блеквуда за сусіднім столом виснажила мене емоційно. Мені конче потрібно було перезавантажитися, і діввечір із Еліс був найкращими ліками. Я зайшла до її квартири й одразу відчула тепло: запах ванілі з кухні, м’яке світло лампи, розкидані подушки кольору шампанського. Еліс зустріла мене у дверях із келихом вина й тією усмішкою, яка завжди знімала напругу.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно вийшла з поля бою, — пожартувала вона, простягаючи мені келих.

— Ти не уявляєш, наскільки близька до правди, — зітхнула я, роблячи перший великий ковток прохолодного вина. Терпкуватий смак миттєво розлився приємним теплом, змушуючи напружені плечі нарешті трохи опуститися.

Я пройшла у вітальню й майже підігнула під себе ноги, падаючи на м'який диван. Еліс сіла поруч, підібравши під себе коліна, і вп'ялася в мене своїм фірмовим, зацікавенним поглядом, який не обіцяв жодного шансу щось приховати.

— Ну, не томи. Що сталося? Той закордонний колега, якого підселили до тебе в кабінет, виявився нестерпним? — Еліс примружилася, підносячи свій келих до губ.

Я відчула, як провина злегка кольнула зсередини. Адже коли я тільки отримала це місце й з гордістю ділилася з нею новинами, я згадала, що працюватиму з напарником, але про те, з ким саме – малодушно промовчала. Мені було банально важко вимовити це кляте ім'я вголос.

— Гірше, Еліс. Набагато гірше, — я закинула голову на спинку дивана, дивлячись у стелю, і нарешті озвучила те, що так довго приховувала. — Це Натан. Натан Блеквуд.

Еліс на секунду застигла, так і не зробивши ковтка. Її келих завис у повітрі, а очі округлилися до розмірів чайних блюдець. Вона звела докупи всі факти миттєво:

— Що?! — вигукнула вона, ледь не розхлюпавши вино. — Той самий Натан? Твоє персональне шкільне прокляття з Бата, через яке ти пролила стільки сліз і через якого ти зрештою втекла в іншу школу у п'ятнадцять років?! Він і є той фахівець, з яким ти тепер ділиш кабінет?! Елізо, ти жартуєш?

— Хотіла б я, щоб це був жарт, — похмуро кивнула я, знову прикладаючись до келиха. — Його екстрено перевели з нью-йоркського офісу. Тепер ми ділимо один кабінет. Сидимо обличчям один до одного, Еліс. Нас розділяє лише тонке скло, крізь яке я змушена щодня спостерігати його ідеальну американську посмішку та розпатлані кучері.

Еліс мовчала, наче намагалася переварити масштаби цього всесвітнього знущання долі. Потім її обличчя раптом розпливлося в хижій, задоволеній усмішці. Вона рішуче поставила свій келих на журнальний столик і подалася вперед, схопивши мене за руку.

— Почекай. Це ж просто ідеально!

— Ідеально?! — я ледь не поперхнулася. — Мені хочеться вити щоразу, коли він починає крутити свою дорогу ручку в пальцях і дивитися на мене так, наче намагається розгледіти ту саму стару Елізу!

— Елізо, послухай мене, — голос Еліс став серйозним, а в очах спалахнув войовничий вогник. — Ти більше не та залякана дівчинка в безформних светрах. Ти – розкішна, розумна жінка з червоним дипломом, яка пройшла шалений відбір. Ти вибудувала себе сама, по цеглинці. І тепер він змушений сидіти навпроти й бачити твій успіх. Нехай твоя бездоганність стане твоєю найкращою помстою. Зроби так, щоб він лікті кусав від усвідомлення того, яку дівчину вони колись втратили й принизили. Не здумай показувати йому жодної слабкості.

Слова подруги подіяли як протверезний душ. Я подивилася на Еліс, відчуваючи, як усередині моєї грудної клітки знову розростається те саме міцне, залізобетонне почуття контролю. Вона була права. Абсолютно права. Шкільні роки минули.