Розділ 3

Важкі скляні двері піддалися з м’яким, глухим шелестом. Я зробила крок усередину, на ходу натягуючи на обличчя маску абсолютної, крижаної професійності. Мій погляд був націлений прямо на силует біля вікна – я була готова побачити кого завгодно: самовпевненого американського кар’єриста, випещеного синка інвесторів чи нудного зануду.

Чоловік почув звук моїх кроків і повільно розвернувся.

У ту ж секунду весь світ навколо мене наче збожеволів. Прохолодне офісне повітря раптом застрягло в легенях гарячим комом, а стіни переговорної кімнати стиснулися до розмірів сірникової коробки.

Натан.

Я застигла на місці, з усієї сили вчепившись пальцями в шкіряні краї своєї папки, щоб руки зрадницьки не затремтіли. Це був він. Ті самі темно-русяві кучері, тепер акуратно й стильно вкладені, та сама чітка, вольова лінія щелепи й пронизливі сірі очі, які колись снилися мені в підліткових кошмарах і наївних мріях. Але він змінився. Зникла хлопчача, незграбна самовпевненість. Переді мною стояв дорослий, неймовірно привабливий чоловік у бездоганному темно-синьому костюмі-трійці, від якого за версту віяло грошима та статусом.

Натан теж завмер. У його розширених зіницях промайнув справжній, незавуальований шок. Його погляд повільно ковзнув по мені: по впевненій поставі, дорогому костюму та холодному, непохитному виразу обличчя. Він дивився на мене так, ніби зустрів примару. Натан явно не очікував побачити залякану дівчинку з провінційного Бата в головному офісі престижної лондонської корпорації.

Ми стояли в німій тиші кілька секунд, які здалися вічністю. Моє серце калатало десь у горлі, але шкільна Еліза, яка хотіла втекти, цього разу залишилася глибоко всередині. Доросла Еліза Райт зробила глибокий вдих і першою взяла себе в руки.

Двері за моєю спиною відчинилися, і в кімнату енергійно зайшла місіс Коулсон.

— О, чудово, ви вже тут! — усміхнулася вона, не помічаючи, що повітря між нами буквально іскрило від напруги. — Давайте я вас офіційно познайомлю. Натан Блеквуд – наш провідний фахівець із нью-йоркської філії. А це Еліза Райт – наш новий Co‑Lead. Вона показала феноменальні результати на відборі, тому відповідатиме за всю стратегічну та аналітичну частину. Сподіваюся, ви швидко знайдете спільну мову.

Натан першим відімкнув заціпеніння. На його губах з’явилася знайома, трохи лінива й чарівна усмішка, яка колись змушувала мене червоніти. Він зробив крок назустріч і протягнув руку.

— Радий знайомству, міс Райт, — його голос став глибшим, оксамитовим, але в ньому відчувався хитруватий натяк. — Яка приємна несподіванка. Бачу, ви ретельно готувалися до нашої зустрічі. Навіть… ще з вихідних, чи не так?

Він примружився, і я миттєво зрозуміла: він натякає на той проклятий нічний лайк в Instagram. Цей нарцис вирішив, що я досі граю в його гру.

У мені спалахнула холодна, чиста лють. Я проігнорувала його руку й стримано кивнула.

— Доброго дня, містере Блеквуд, — карбуючи кожне слово, відповіла я. — Ви праві: я ретельно готувалася до старту проєкту. На відміну від вас, я чудово знаю останні зміни в британському законодавстві та специфіку лондонського ринку. Керівництво запевнило мене, що ви за кордоном трохи втратили зв’язок із нашими реаліями, тому я тут, щоб підстрахувати ваші… амбіції. Сподіваюся, ваші навички справді відповідають посаді, яку ви зайняли.

Усмішка Натана згасла. Його пальці ледь помітно стиснулися в кулак, щелепа напружилася. Мої слова боляче вдарили по його его. Він звик до обожнювання, а від мене отримав крижаний душ із презирства.

В його очах замість шоку спалахнув інший вогонь – небезпечний азарт суперництва.

— Що ж, міс Райт, — процідив він, випрямляючись. — Радий чути, що мій тил у надійних руках. Обіцяю, я вас не розчарую.

— Чудово, — місіс Коулсон задоволено занотувала щось у планшеті. — Тоді не будемо гаяти часу. Прошу за мною, я покажу вам кабінет. Ви ділитимете кімнату чотириста два.

Коли ми увійшли, я ледве стримала розчарування. Простора, світла кімната з панорамним вікном, але два масивні столи стояли в центрі – обличчям один до одного, розділені лише низькою скляною перегородкою. Це означало: ми будемо сидіти віч‑на‑віч. Вісім годин на день. Щодня.

— Облаштовуйтеся, — кинула місіс Коулсон і залишила нас.

Клацання замка прозвучало як сигнал до початку війни.

Натан безтурботно кинув портфель на стіл і вивалив хаотичний стос паперів. Потім дістав масивне термогорнятко з нью-йоркським логотипом і з викликом подивився на мене.

Я спокійно підійшла до свого столу. З математичною точністю виклала ноутбук, планер і теки з аналітикою.

— Сподіваюся, цей творчий безлад не переповзе на мою половину, містере Блеквуд, — зауважила я, навіть не піднімаючи очей. — Я люблю порядок. Як у документах, так і в голові.

Натан тихо хмикнув, уперся руками в перегородку й нахилився ближче.

— Ми справді будемо весь час грати в цю комедію, Елізо? — тихо запитав він. — «Міс Райт», «містер Блеквуд»… Ми знаємо одне одного з семи років. Невже ти думаєш, що викреслиш усе це холодним тоном і діловим костюмом?

Я випрямилася й подивилася йому прямо в очі.

Натан мовчав. Кілька секунд він просто вдивлявся в моє обличчя, наче вперше по‑справжньому усвідомлював, яку стіну я збудувала між нами. Його самовпевненість дала тріщину. Він зрозумів, що легких підколів і старої дитячої влади над моїми емоціями більше немає.