Розділ 1

Мабуть, у кожного в житті бували моменти, коли відчайдушно намагаєшся викреслити людину зі свого всесвіту, спалити всі мости й розвіяти їхній попіл, але вона все одно вперто, з якоюсь нав’язливою регулярністю, нагадує про себе знову й знову.

Минуло майже десять років від нашої останньої зустрічі – випускний вечір у нашому рідному, провінційному Баті: оглушлива музика, дешеве тепле шампанське в пластикових стаканчиках і солодке, п’янке відчуття, що попереду на нас чекає цілий світ. Тоді мені здавалося, що переїзд до Лондона назавжди звільнить мене від привидів минулого. Але навіть крізь роки й сотні миль він примудрявся випливати на поверхню моєї пам’яті. Моє перше, безглузде кохання і мій особистий найгірший життєвий період.

Я машинально клацнула по підсвіченому екрану – і в ту ж секунду всередині все похололо від усвідомлення того, що я щойно наробила.

— Серйозно… У двадцять сім років я досі здатна отримати мікроінфаркт через випадковий лайк у соцмережах? — я різко заблокувала телефон і зашвирнула його на застелене ліжко, відчуваючи, як обличчя обпікає гаряча хвиля сорому.

— Елізо, ти чого? — моє бурмотіння, схоже, прозвучало занадто голосно.

Еліс, яка до цього блаженно слухала своє улюблене подкаст-шоу в навушниках, тепер зняла один із них і з неприхованою підозрою дивилася на мене.

Сьогодні була п’ятниця, а це означало наш святий, традиційний «ДівВечір». Еліс уже давно мала власну затишну квартиру, де жила зі своїм нареченим, але по п’ятницях він стабільно їхав у робочі відрядження. Тому для нас це став ідеальний час, щоб побути разом. Щоправда, збиратися в мене завжди було логістичним квестом. Я винаймала кімнатку в типовому лондонському сімейному гуртожитку – галасливому, тісному, де на загальній кухні вічно пахло чужими спеціями, а за тонкою стіною плакали чиїсь діти. Жити тут самій у величезному, шалено дорогому мегаполісі було непросто, але це була моя ціна за незалежність і мрію підкорити столицю.

У планах на вечір були карти, ліниве гортання серіалів, замовлена піца і, звісно ж, довгі розмови. Однією з наших негласних фішок завжди була «хвилинка усамітнення» – час, коли кожна могла заритися у свій телефон чи думки, не заважаючи іншій. Та, схоже, я цю хвилинку щойно безбожно й дуже шумно порушила.

— Я впорола абсолютну дурість, подруго, — зітхнула я, закриваючи обличчя долонями. — Випадково лайкнула його стару історію в актуальному. А потім одразу прибрала. Господи, якби можна було просто зараз продати душу за функцію відмотування часу назад…

— Стривай, ти серйозно? — Еліс скептично вигнула ідеально виведену брову й остаточно відклала навушники на журнальний столик. — У свої двадцять сім ти досі дозволяєш якомусь привиду з минулого так на себе впливати?

— Пам’ятаєш, я колись розповідала тобі про хлопця, за яким сохла в школі кілька років поспіль? Того самого, який став моїм персональним прокляттям ще там, у Баті? — я з надією зазирнула в її карі очі, таємно бажаючи, щоб вона цього не згадала.

Але Еліс звела докупи всі факти миттєво:

— Чекай... Ти про того придурка, чиї друзі на чолі з ним висміяли твою валентинку перед усім класом? Про того, який потім, коли ти нарешті знайшла в собі гордість і відмовила йому, назло почав мутити з вашою спільною подругою? Натан, так?

Ці ганебні, покриті пилом спогади знову накотили на мене важкою, задушливою хвилею, аж по тілу пройшли сироти на руках. Мені хотілося б випалити ці епізоди з пам’яті розпеченим залізом. Назавжди. Але зась — підліткова пам'ять тримала їх надто міцно.

— Так, це він... — глухо відповіла я. — Коротше, я просто гортала стрічку в інсті, побачила його профіль у рекомендаціях і... суто з цікавості перейшла.

— І ти подумала: «О, гляну, чим живе мій шкільний кошмар, раптом там щось цікаве», вгадала?

— Прямо в ціль, подруго. Тож яка вірогідність, що сповіщення не спрацювало, він просто проігнорує це або взагалі не помітить? — я зловила себе на тому, що вже кілька хвилин нервово нарізаю кола по моїй крихітній кімнатці.

В голові пульсувало лише одне питання: «Як він відреагує? Що подумає?». Дивно й іронічно. Кілька років тому я б померла від щастя за будь-який, навіть найменший прояв його уваги, а зараз мені від однієї думки про це ставало просто гидко. У мене скоро буде успішна кар’єра, у мене є чіткі плани на майбутнє, і Натан остання людина на цій планеті, чий інтерес мені потрібен.

— На перше запитання – шанс п’ятдесят на п’ятдесят, що додаток глюкнув і сповіщення зникло, — спокійно підсумувала Еліс і підперла підборіддя рукою. — На друге – навіть якщо він помітить, то яка, до біса, різниця? Він нарцис і маніпулятор, ти сама це чудово знаєш. Ти вже давно виросла з тих дитячих історій, Елізо. У тебе в підлітковому віці просто була нездорова тяга до токсиків, але тепер ти доросла й бачиш усе сама.

Я зупинилася посеред кімнати, зробила глибокий, очищаючий вдих і нарешті змусила себе відвернутися від ліжка, де лежав телефон.

— Твоя правда. Сто відсотків. І знаєш що? На біса Натана. Сьогодні я отримала офіційний фітбек після фінальної співбесіди в корпорацію Блеквуд Консалтінґ. На ту саму омріяну посаду. І... вони беруть мене!

Еліс на секунду застигла, а потім її обличчя розпливлося в широкій усмішці. Вона рішуче потягнулася до пляшки й щедро наповнила наші келихи.