розділ 40

Корвін.

Колись, коли Корвіну насправді ще не було жодної справи до жінок, бо був він надто малий, не надто тверезий (як він зараз розумів) батько вчив його стріляти з лука. Чому вчив, чому саме його, чому саме в саду біля кухні зараз навряд би хтось зрозумів. А тоді Корвін радів, що батько нарешті звернув на нього увагу. Йому тоді було дев’ять років, він був наймолодшим, ще не знав, що дід його зневажає за зовнішність і хотів уваги від старших чоловіків, будь-якої. А тут батько і лук з якогось дива.

— Не зв’язуйся з відьмами, — ні з того, ні з цього заговорив батько, коли Корвін з третьої спроби поцілив в центр мішені. — Відьма, то насправді зовсім не павук, що б там не шипіла та дурнувата дружина Гайльського принца. Відьма, то павутина, сплетена з сонячного проміння і холодної роси, а може й снігу. Вона одночасно обпікає і намагається остудити. Підтримує і втримує. І ось це все таке затишне-затишне, що хочеться заритися в неї, як в кучугуру, заснути і замерзнути, літаючи у власних мріях.

— Тато? — здивувався тоді Корвін.

— Батько неправий, ти хороший, умілий і розумний хлопчик. Ти не дурник, котрому конче потрібна відьма. А я мабуть той ще дурень і мені ніяк. А ти не зв’язуйся. Бо застрягнеш в тій павутині і тобі буде там так затишно, що й вибратися не захочеш. Навіть якщо будеш все розуміти і бачити як. Просто не захочеш. Бо в тім полоні надто добре.

Він погладив сина по голові, велів іти вчитися і пішов кудись. А Корвін стояв, дивився вслід і не міг зрозуміти що це було.

Тоді він іще не знав, що його власна мама — відьма. Надто малий був щоб розуміти такі речі. Та й про бабусю знав тому, що всі відкрито про це говорили. І відьом зовсім не боявся. І пізніше боятися не став.

А потім зустрів свою павутину. Чарівні відьомські тенета зі страшної казки, котрою лякали теж в дитинстві. Зустрів і нічогісінько не зрозумів, поки пізно не стало.

Якось так.

Корвін потягнувся, торкнувся захисту майстерні, котрий оплітав будівлю таким міцним коконом, що світ навколо міг і зовсім не існувати. Ніякої різниці б не було. А іще в той кокон проросло щось відьомське, і Корвін би не здивувався, якби майстерня зараз взагалі була невидима, або ніхто б не міг на неї подивитися, навіть знаючи, що вона тут є.

Це було так дивно.

Магія взагалі поводилась дивно. Літала невагомими павутинками, зблискуючи час від часу і осідаючи на предмети. Але ніяк ні з чим не взаємодіяла. Просто була. І її можна було просто взяти. В якусь мить він навіть запідозрив, що так було завжди, просто раніше він не відчував і не бачив. А тут на тобі.

А іще він відчував, що будь-якої миті може все повернути так, як було, але не хотілося. Сенс, якщо воно вже є, якщо відьма проросла прямо в нього і магія змішалася. Бо він дозволив.

Корвін спробував доторкнутись до золотистої павутинки, але палець пройшов наскрізь і він нічого не відчув. Зате стрепенулась відьма, підняла голову з його грудей, де серце навіщось слухала, а потім склала перед собою руки, оперлася на них підборіддям і стала спостерігати, як та кішка. І його дихання то підіймало цю композицію трішки вгору, то опускало.

— Безсоромна відьма, — сказав, згріб її в обійми і притис до себе.

— Якщо скажеш, що тепер і померти не шкода, я сама тебе приб’ю, — тихо пообіцяла вона.

— От іще, померти мені хочеться найменше, — признався. — Мені хочеться врізати по пиці дорогому дядечку, потім діду, а потім піти займатися своїми справами. А ти будеш мені обіди носити, бо я можу забути. А я буду спеціально забувати, щоб ти приходила і не давати тобі йти.

— Чудові плани, — фиркнула Глорія.

— Угу. Тільки треба переїхати кудись подалі що від моїх, що від твоїх родичів. Бо ці плани їм навряд сподобаються.

— Зовсім не сподобаються, — не стала сперечатися вона. — Але все якось вирішиться. Так, чи інакше.

— Відьма.

— Угу, а відьму ображати не можна, бо вона може стати злою. І тоді всім буде «ой-йой-йой», як казала одна моя вчителька.

— Угу, я під надійним захистом, — сказав Корвін і чомусь тихо засміявся.

Йому було добре і спокійно. І нічого робити не хотілося. І дядька він зараз дуже не любив, сильніше, ніж коли-небудь діда. Дід що, ну, вигнав з палацу, навіть магію притишити не спробував. А цей сім’ю вже фактично зачепив і навряд зупиниться. Навіть якщо сказати йому, що не посоромишся звернутися за допомогою до родичів Глорії і відвоювати свій трон, не зупиниться. Бо він давно переступив ту позначку, до котрої іще міг зупинитися. І тепер шляхів для відступу він не бачив.

Корвін звідкись це знав.

І от на це все треба було витрачати час і сили. Бо саме не вирішиться.

— Знаєш, зараз мені хочеться щоб він якомога скоріше розпочав свій клятий ритуал і все нарешті закінчилося. От тоді я сховаюсь, надійно-надійно. І нехай собі шукають хоч до скону. Чи відрізають від сім’ї. Чи роблять, що хочуть. А я буду сидіти, робити амулети, іноді бити пики, кохатись з вишневою відьмою і відчувати щастя.

— Угу, а я буду тобі їсти носити, по черзі з Гросліном. Чи ні, я буду їсти носити, а він книжки і це буде світова рівновага.

— Саме вона, — погодився принц, за що отримав поцілунок.

Лой Хетчі.

Спостерігати за суперечкою короля і його першого спадкоємця було дуже сумнівною розвагою. І це Ольвір був впевнений, що все контролює. Що Лейф радісно погодиться і ні про що не буде питати.

Ото він здивувався реакції нащадка.

— Повтори іще раз, — майже ричав наступаючи на батька зазвичай спокійний і навіть меланхолійний принц. — Ти хочеш, щоб я зібрав своїх старших синів в тій розвалюсі, сам туди пішов і все заради того, щоб відрізати від сім’ї молодшого сина?

— Не по справжньому. Може й не доведеться, а якщо й вийде, потім назад приймемо, — спробував пояснити свій чудовий план Ольвір.

— Назад приймем? Мого рідного сина? Як якогось чарівного підкидня? Ти в своєму розумі?! Думаєш він погодиться?!