Іноді спонтанність рятує
— Нам потрібен відпочинок, — Валеріан закрив за собою двері кабінету й попрямував до свого місця.
Я ж сиділа збоку, намагаючись осягнути звітність свого відділу і радіючи, що додумалася тоді найняти помічника. Без нього нині все було б рази гірше. Хлопці з програмного відділу знову наробили справ, а віддуватися перед спільнотою нам.
— Невже? — сухо спитала й поглянула на чоловіка.
Валеріан виглядав задумливим і виснаженим, стривоженим нашою долею, корпоративними проблемами і щурами, яких Гнатович ловив майже кожного дня. Та я нутром відчувала: у зрадниках затесався хтось приближений до верхівки. Як тоді пояснити ті картини? Моє викрадення? Хтось десь ховається. Дуже хитрий і підлий. Настільки акуратний, що досі не потрапив на очі служби безпеки. В теперішню пору я почала підозрювати навіть секретарку боса, рідного брата і кожного, хто тільки наближався до мене.
Навіть зрадницькі думки, що Валеріан мене покине, оповили серце тереном і змусили мучитися додатковою порцією безсоння. У нас з босом був свій список правил у відносинах: дозволені речі у ліжку, табу на зраду і сторонніх людей там, де маємо бути тільки ми.
Одним словом: до особистого ми не допускали нікого. Він мене ревнував. Я його ревнувала теж. А потім ми сходилися у його просторому кабінеті й все зникало. Мене ще дивувало, наскільки стрімко все розвивалося, хоча… А як з таким чоловіком, як Добровольський, зробити по-іншому? Наш шалений темп життя іншого не дозволить.
— Давай я оберу для нас віллу десь у теплих країнах, — він вже зосередився на ноутбуці. — Сам хочу змінити обстановку, та й тобі треба відпочити.
Я мовчала.
— Якщо що, попрошу твого дядька наглянути за всім, — пробуркотів Валеріан й насупився, — він якраз взявся за художні відділи. Тепер там порядок. На крайній випадок є ще батько, але його турбувати поки не хочеться.
Я навіть не здивувалася, наскільки швидко Марк встиг адаптуватися у корпорації. Мене вражав масштаб. Спочатку від реально став наглядати за художнім відділом, потім — давати зауваження і рекомендації, ще пізніше — знайшов діру в сюжеті нового доповнення. Подружився з Церберами і на рівні пив з ними по вечорах і ходив по дівках. Така собі корпоративна «робота». От тільки є одне «але».
«Але що буде, якщо щось дядьку не сподобається? — подумала я, перегортаючи сторінку звіту. — Тоді краще обходити його третьою дорогою».
— А Гнатович? Цербери? — скептично проказала й закрила свою теку з документами.
Голова йшла обертом, і я важко зітхнула. Відчувала себе маленькою рибкою серед моря проблем. Помасажувала скроні і глянула на Валеріана.
— Я Марку більше довіряю, — мимоволі проказав чоловік, щось набираючи на клавіатурі, — майже частина родини, — він поглянув на мене й підморгнув. — «Фауст» з самого початку був сімейним бізнесом.
Усередині мене все похолоділо. Усміхнений Добровольский, дуже вже задоволений собою, викликав підозри. Звузила очі, розуміючи, що на відпочинку на мене може чекати «сюрприз».
«А ще… Ще ж виходить: Марк затягнув вас у якісь свої уявні тенета, віддавши Валеріану мене в його сітки влади…»
***
— Ми будемо щасливі тут, — прошепотів Валеріан, притискаючи мене до себе, і поцілував у скроню.
Ми стояли на березі океану, дозволяючи теплим лазуровим хвилям омивати наші ноги. Дрібний пісок приємно просідав під ступнями, а легкий вітерець ворушив волосся й приносив із собою солонуватий запах моря. Десь позаду шелестіли пальми, і я досі не могла повірити, що ми нарешті опинилися тут.
Цілий тиждень довелося працювати майже без перепочинку, розгрібати справи, передавати обов’язки й готуватися до виснажливого перельоту. Зате тепер усе це здавалося далеким і неважливим.
Балі зустрів нас спекою, соковитою зеленню й неймовірними краєвидами. Валеріан, як завжди, підійшов до організації відпочинку з розмахом. Розкішна вілла з приватним басейном, простора тераса з краєвидом на океан, віддалений від туристичного гамору куточок узбережжя. Тут ніхто не поспішав, не вимагав термінових звітів і не телефонував кожні п’ять хвилин через чергову катастрофу в корпорації.
Принаймні я дуже сподівалася, що так воно й залишиться.
Глибоко вдихнувши, я повернулася до Валеріана й обійняла його за талію. Притулилася щокою до грудей, прислухаючись до рівного биття серця. Вперше за довгий час мені не хотілося думати ні про художника, ні про викрадення, ні про людей, які досі могли бажати нам зла.
Хотілося просто бути тут. І щоб цей відпочинок ніколи не закінчувався.
— Ти хочеш у воду чи підемо відпочивати? — Валеріан провів долонею по моєму плечу й поцілував у щоку.
Руки чоловіка опинилися на талії, і він грайливо підтягнув мене до себе на хвилину, хижо всміхаючись. Здається, його ненаситність на відпочинку подвоїться.
— Я стомилася, — сказала й одразу зойкнула.
Чоловік підхопив мене на руки, мов пір’їнку, й попрямував до нашої вілли.
— Валеріане! — я мимоволі обхопила його за шию, коли чоловік упевнено рушив берегом. — А поставити мене на землю не хочеш?
#3723 в Любовні романи
#1650 в Сучасний любовний роман
#432 в Детектив/Трилер
#147 в Трилер
Відредаговано: 16.10.2026