Глава 12. Безнадійні сподівання

"Справжня надія живе не в тому, щоб уникати болю,
а в тому, щоб знайти сили його подолати"

Фрідріх Ніцше

Ліс огортав їх густою темрявою. Повітря було важким, а червоний промінь десь вдалині прорізав морок, що оточував команду, малюючи дивні візерунки у чорних клубах темряви, які здіймалися між деревами. Друзі мовчки йшли вперед, як раптом помітили, що тіні навколо почали згущуватися й ніби наближалися до них, утворюючи коло, оточуючи їх, заганяючи людей неначе здобич.  Водночас знову почувся той страшний стогін, який йшов наче з самого серця землі, а у потім вони почули вже знайомий моторошний шепіт - наче тіні координували свої зусилля, перемовлялися, узгоджуючи свої дії. Серце Олексія забилося швидше, дихати стало важко, перед очима з’явилися чорні плями, а кінцівки ослабли.

“Біжимо!” - крикнув хтось, і всі, не роздумуючи, і не змовляючись, рвонули вперед.

Здавалося, тіні ось-ось поглинуть їх - їх дивні лякаючі силуети, неначе оповиті чорним ганчір’ям, з’являлися то ліворуч, то праворуч. Шепіт теж не стихав, кожному здавалося, що хтось шепоче йому прямо на вухо, хтось вже поруч, прямо за спиною, а ноги стали важкими, немов свинцеві. В голові кожного пульсувала одна й та ж думка - “Оточують! Якби ж тільки встигнути, вислизнути, відірватися!”. Вони мчали крізь гущавину, не розбираючи дороги, ламаючи гілля та залишаючи за собою чіткі сліди серед вологого листя, що липло до взуття. 

Тіні вперто пливли поміж дерев, мов примари. Їм не заважали ані гілля дерев, ані ями та канави, ані м’який килим прілого листя. Їхні постаті були розмитими і з’являлися то тут то там - здавалося, що темрява дихала і шепотіла друзям прямо в потилицю. Все, що вони могли зробити - бігти. Вони мчали, останні сили залишали їхнє тіло з кожним кроком, дихання з хрипом вилітало з рота, серця неначе прагнули пробити ребра й вирватися назовні, але тіні не зупинялися, вони не знали втоми.

Здавалося, що темрява лісу ставала густішою з кожним кроком, а червоний промінь став широким і розділився на пучок гострих промінчиків, як сценічний лазер, який вони неодноразово бачили на концертах улюблених груп. Він блимав і миготів в клубах темряви серед дерев, пульсував наче попереджаючи про щось невідворотне.

Раптом все скінчилося - тіней більше не було видно, стогін і шепіт припинилися, темрява знову була просто темрявою, а не клубами чорного диму з червоними відблисками. Друзі нарешті зупинились, аби перевести подих, почали перевіряти один одного. Олексій різко озирнувся довкола.

“Ірина… Де Ірина?”

Паніка охопила його. Відчуття пустоти в грудях стало нестерпним. Чому він не помітив, що її більше немає з ними? Як довго вони бігли без неї? Як далеко позаду вони її залишили? Де вона? Вона одна! Одна у темряві…

“Може вона…” - почав Тоха, але раптом всі почули голос Ірини десь далеко попереду:

“Я знайшла його! Йдіть сюди! Олексію!”

Олексій підскочив, витираючи піт зі свого чола, і озирнувся на друзів, які теж намагалися перевести подих. Він кинувся в бік голосу, не думаючи, що це може бути пастка. Всі решта побігли за ним, хоч в душі кожен з друзів відчував тривогу. Що там знайшла Ірина? Її голос був спокійний, але дивний - не такий, як завжди. 

Галявина з’явилася перед ними несподівано. Серед високої трави - чорної, як і все в цьому світі, стояла Ірина. Поруч - чоловік. Олексій зупинився, не в силах вимовити жодного слова. Це був батько?!

“Тату?..” - його голос затремтів - “Це справді ти?”

Але щось було не так. Олексій помітив, що попри темряву, батько був у сонцезахисних окулярах. Ірина теж виглядала незвично спокійною і піднесеною, неначе зачарованою важливістю цієї миті.

“Олексію, йди сюди” - батько простягнув до нього руки - “Обійми мене”. Голос батька був м'яким, звичним. Ірина дивилася на Олексія, мовчазно підбадьорюючи його поглядом. Але щось таки не давало спокою. Щось таки було не так. Незважаючи на густу темряву, батько був у темних окулярах - не тактичних фотохромних, які мали друзі, а абсолютно чорних, непроникних. Олексій застиг, намагаючись роздивитись обличчя чоловіка.

“Зніми окуляри, тату” - немає відповіді. Чоловік все так же непорушно стояв в густій чорній траві поруч з такою ж застиглою сестрою.

“Тату? Це ти? Зніми окуляри”, - його голос тремтів.

Чоловік відвернувся на мить, але потім зітхнув і поступився. Він повільно зняв окуляри, і те, що побачив Олексій, змусило його серце перестати битися: очі батька були чорні, без зіниць і білків. Чорна безодня замість очей, така ж непроникна, як і окуляри.

“Хто ти?” - Олексій прошепотів, відчуваючи, як його тіло наливається страхом і люттю. - “Це ти прикидався Вовою? Це ти... керував нами?”

Чоловік усміхнувся, і ця усмішка була холодною, ледь помітною, але моторошною.

“Я був Вовою, був і тобою, коли ти відстав від групи. І решта нічого не помітили… А останні двадцять років я був президентом цієї нікчемної країни. Ви, люди, такі дурні... вами так легко маніпулювати.”

Слова істоти пробивали Олексія до кісток. Його "батько" продовжував:

“Ви думаєте, що керуєте своїми долями, але ви - лише пішаки. Я міг робити що хочу, брати що хочу, висмоктував всі соки з цієї країни та її людей, а вони всі мені ще й підспівували і щиро вірили, що так і треба! Звісно, не все було ідеально - я застряг у тілі того старого карлика…”