Розділ 17.

Маєток генерала Хорой був значно більшим за мій новий дім. Сьогоднішнього вечора ліхтарики навколо величного будинку сяяли, запрошуючи гостей всередину. Навіть невеликий садок, що виднівся за його стінами, зараз гарно освітлювався.

На противагу магічним лампам, рунічні символи ніби потускніли – ні, вони досі виконували свою справу, але не виділялись на стінах так, як в будь-який інший день. Це данина ввічливості, якою господар демонстрував свою лояльність запрошеним.

Я не наважувалася зайти та вже декілька хвилин стояла в тіні дерев. Один за одним до маєтку під'їзджали карети з гостями, які практично відразу зникали за дверима, вітаючись зі знайомими. Натовпи людей я не любила ще з дитинства. Виключеннями були хіба що публічні виступи на ринзі чи в клітці – там глядачів тримали на комфортній відстані. Навіть з іншими бійцями чи учнями Томаса я воліла не спілкуватись зайвий раз.

– Ти всю вечірку так пропустиш, – прозвучав насмішкуватий голос Лада над головою. Він матеріалізувався одразу за моєю спиною, змусивши здригнутися від несподіванки. – Йди з ними, познайомишся з однолітками, може навіть друзів заведеш.

– Познайомлюсь, – я кивнула, озирнувшись на чоловіка. – Тільки аури деяких гостей мені здаються знайомими. Не знаєш, звідки?

– Звичайно знаю, – усміхнувся демон, демонструючи гострі зуби. Схилився ближче і вимовив ледь чутно, біля самого вуха: – мортівська аристократія.

– Ти впевнений? – я спохмурніла, згадуючи знайомі візерунки та кольори енергетичного поля. – Чому тоді їх запросили як іннезьку молодь до генеральського дому?

– Морт часто використовує підлітків та навіть дітей у власних, шпигунських рядах, – неголосно пояснив Лад, уважно спостерігаючи за новоприбулими каретами. – Переважна їхня більшість – молодші нащадки сімей аристократів. Вони проходять суворе навчання, залишаючи власні імена та сім'ї задля служіння королівству. Повір, шпигунське павутиння Морту більш розвинене, ніж іннезьке. Не здивуюся, якщо східняки збираються знищити князівство Темряви так само, як зробили це з Ллат.

– І що мені робити з ними? – зітхнула, усвідомлюючи, що озвучила лише риторичне питання. Перекладати рішення на демона вітру точно не збираюсь.

– Нічого, – він знизав плечима, випадково торкнувшись моєї руки. Дивно, та цього разу від чоловіка відчувалося тепло. Зазвичай Лад приносив з собою вітер та мороз. – Познайомся з ними, спостерігай. Гадаю, тоді буде легше зрозуміти, як діяти далі.

– Звісно, цим і займусь. До речі, все хотіла запитати і кожного разу забуваю. Як ти мене постійно знаходиш?

– Я ж демон вітру, – чоловік здивовано обернувся. – Щоб знайти будь-кого – не потрібно гаяти час. А відшукати власну наречену на території одного міста – взагалі не проблема.

– Не називай мене так, – відгукнулася, поглянувши в сірі очі, що з цікавістю розглядали моє обличчя. – Ми заручені лише через твою витівку.

– Невже бути моєю нареченою так неприємно? – похмуро запитав Лад, чий погляд різко став колючим.

– До чого тут це? – я розгубилася, почувши запитання. – Ні, я маю на увазі, що все, крім символів на наших руках – несправжнє, хіба ти..

– Справжні лише вони? – він обірвав мене на півслові, стаючи ще більш холодним. – Тебе так хвилюють знаки Сомо? Добре, я знайду спосіб і знищу їх, не хвилюйся. Йди, на тебе вже зачекалися.

– Що? Ладе, стривай!

Я встигла лише стиснути його долоню власною, але демон розсіявся вітром, миттєво зникаючи з очей. І що сталося? Чому раптом він так зреагував на мої слова? Ще й образився...

– Будь ласка, зупинись…

Намагалася відчути присутність демона, але вже розуміла, що поряд його немає. Кликала на ім'я, та Лад не відгукувався. Схоже, потрібно дати час заспокоїтись і поки не тривожити дивного чоловіка. Образи шатена я зрозуміти не могла, але здогадувалася, що для нього ті слова несли інший сенс.

Варто було відшукати демона зараз та запізнюватися ще більше не можна. З радістю б пропустила цю вечірку, але чудово усвідомлювала, що іншої такої можливості не буде. Щоб визначитися з власними, подальшими діями – потрібно ознайомитись з чужими намірами.

З шумом видихнула, збираючись з думками, і попрямувала до головного входу маєтку Хорой. Всі гості вже були всередині, та, щось мені підказує, вони чекають мого приходу.

Для майбутнього вечора довелося обрати легку сукню чорного кольору з довгими, мереживними рукавами. На плечах, ніби військові нашивки, сріблом розливалася вишивка, а талію витончено підкреслював корсет. Невисокі чобітки зі шнурівкою попереду та дрібні коси на скронях повністю доповнили весь образ, як і ланцюжок з браслетом, подаровані в мій День народження.

Довірившись власному чуттю, я одяглася в кольори сім'ї Рей – чорний зі сріблом. Волосся вільно спадало на спину, не приховуючи світлі кінці, тож не впізнати в мені нащадка герцогів буде складно.

Тепер справді цікавила реакція мортівських шпигунів, які вміло замаскувалися під золоту молодь Омор. Або приймуть до уваги моє походження та будуть обережнішими, або варто чекати їхніх спроб потоваришувати задля спільної Батьківщини.

Сьогодні мене не влаштовували дії жодної з ворогуючих країн. Але зараз складалося враження, що в цій війні провокатором виступала саме Іннез. Та робити висновки ще зарано. Не дарма ж її прозвали князівством Темряви.

Наблизившись до вхідних дверей – навіть не встигла постукати, коли ті відчинились. Мене зустрічав високий, сивий чоловік в стриманому костюмі старшого слуги. Кивнув, вітаючись, та пропустив всередину.

Не вимовивши ні слова – допоміг зняти плащ та жестом запросив слідувати за ним.

Озирнувшись – встигла помітити, наскільки дороге внутрішнє вбрання цього дому. Ні, тут не було зайвої помпезності, але коштовність меблів, картин, ваз чи килимів розумів кожен гість з першого погляду.

Тим часом, дворецький пройшов лівим коридором до великої гостьової. Ввічливо постукав в двері, привертаючи увагу присутніх до моєї особи, та пропустив всередину.