Темний лорд у моїй квартирі

Розділ 3. Без армії, без трону, без вай-фаю

У темряві людина чує багато того, чого вдень не помічає.

Я, наприклад, чула, як гуде холодильник. Як десь унизу гавкає собака. Як капає з крана на кухні вода, яку я третій місяць обіцяла собі полагодити. Як гучно та задоволено муркоче Пельмень.

І як дихає на підлозі мого коридору Темний лорд. Рівно, повільно, наче рахував кожен вдих.

— Це ви зробили? — прошепотіла я. — Зі світлом?

— Ні.

Відповідь мені не сподобалася. Вона була коротка, а короткі відповіді в темряві завжди звучать зловісно.

— А хто?

— Тихо.

Я замовкла. Не тому, що він наказав. А тому, що саме в цю мить по той бік дверей щось тихо зашерехтіло.

Це могла бути сусідка з десятого, яка несе сміття. Це міг бути протяг. Це міг бути будь-хто. Але коли ти сидиш у темному коридорі поруч із чоловіком, який щойно пообіцяв, що тебе теж шукатимуть, сусідка зі сміттям чомусь спадає на думку останньою.

Шерех стих. Потім повторився, трохи далі, біля ліфта. Потім ще далі. Ніби хтось проводив долонею по стінах, шукаючи щось наосліп.

А тоді зник.

Ми сиділи в тиші ще хвилину. Або десять. В темряві час поводиться нечесно. Нарешті Дарвейн повільно видихнув.

— Пішов, — сказав він.

— Хто?

— Не знаю. Пошукове закляття. Нитка, що її хтось протягнув слідом за мною через прохід. Вона мацає навколо, шукає мою силу. Вона й загасила твої вогні, бо чіпляється до всього, що горить.

— І що, вона вас не знайшла?

Він помовчав. В темряві я не бачила його обличчя, але чомусь чітко уявила його криву усмішку.

— Вона шукає силу. А в мене зараз її стільки, що вона прийняла мене за... — Він запнувся, наче слова давалися йому фізично важко. — За звичайну людину.

У його голосі було стільки огиди, ніби він сказав «за таргана».

— Знаєте, — сказала я, — бути звичайною людиною не так уже й погано.

— Це ти так думаєш, бо ніколи не була кимось іншим.

А от це було образливо. По-перше, тому що правда. По-друге, тому що це він сидів на моїй підлозі біля моїх мокрих черевиків з моїм котом на колінах, а не навпаки.

Я наобмацки пройшла на кухню, вдарилася мізинцем об ніжку столу, сказала кілька слів, які дизайнерки зазвичай не кажуть при клієнтах, і запалила свічку. Ароматичну. «Ванільний затишок». Інших в мене не було.

Коли я повернулася в коридор, Дарвейн підняв на мене погляд. У теплому світлі свічки він виглядав не так страшно. Втомлено. Блідо. На виску виднілися напружені жили.

І все ще з динозавриком.

— Що це за запах? — спитав він, підозріло принюхуючись.

— Ванільний затишок.

— Це закляття?

— Це свічка за сто двадцять гривень.

Він з повним нерозумінням дивився на свічку, а полум'я відбивалося в його фіолетових очах, і вони здавалися теплішими, ніж мали б.

Зрештою ми перебралися на кухню. Він доніс до неї себе сам, хоч і тримався для цього за стіну, одвірок і навіть холодильник. Від мого плеча він відмовився таким поглядом, ніби я запропонувала йому пройтися вулицею в моєму халаті.

Тепер Темний лорд сидів на моїй табуретці з ІКЕА, яка під його вагою тихо скрипіла від жаху. Руки він поклав на стіл так, ніби це був стіл військової ради, а не кухонний столик із плямою від кетчупу. Свічка горіла між нами. Пельмень сів біля його чобота і чекав, коли його візьмуть на руки.

Я налила йому води. Потім, подумавши, налила собі вина. Потім, подумавши ще раз, налила вина і йому.

Він понюхав бокал, поскривився і випив його одним ковтком.

— Кисле, — оголосив він. — У моїх погребах таким чистять іржу з лат.

— У вас погреби більші за мою квартиру, так?

— У мене стайня більша за твою квартиру, — спокійно сказав він. І, помовчавши, додав: — Була.

У цьому «була» померло стільки всього, що я не знайшла відповіді. Пельмень теж.

— Розкажіть мені про портал, — попросила я. — Чому він не відкривається? Ви ж сюди наскрізь пройшли.

Він довго дивився на свічку, ніби вирішував, скільки мені можна розказати.

— Я не пройшов, — нарешті сказав він. — Мене викинули. Прохід відкрив не я, і відкривався він не для того, щоб я ним пройшов. Він відкривався в нікуди. У Сіру Порожнечу, де немає ні часу, ні повітря, ні дороги назад. Я встиг звернути під час падіння. Вчепився в перше, що трапилося.

— У мій килим.

— У твій світ, — виправив він. — Килим був випадковістю.

— Для кого як.

Він проігнорував це з царською величчю.

— А хто вас викинув?

Щелепи в нього напружилися, і пластир з динозавриком на скроні трохи смикнувся.

— Той, кому я довіряв. Більше тобі знати не треба.

Залишати недоговорене в нього, очевидно, було в крові. Я вирішила повернутися до цього пізніше.

— Добре. Але ви ж маг. Або чарівник. Або як це у вас називається. Чому ви не можете просто відкрити новий портал і повернутися?

Замість відповіді він підніс руку до свічки. Полум'я смикнулося, потяглося до його пальців, стало на мить фіолетовим... і повернулося на місце, звичайне, жовте, з ароматом ванілі.

— У моєму світі, — сказав він, — магія всюди. У повітрі, у воді, в камені. Ти вдихаєш її, як тут вдихаєш... — він знову принюхався, — ванільний затишок. А тут її немає. Майже немає. Твій світ сухий, як пустеля. Те, що в мені залишилось, йде на те, щоб затягувати рану. А щоб відкрити прохід між світами, потрібно... — він запнувся, шукаючи порівняння, — це те саме, що переплисти море в цій крузці.

Він кивнув на мій порожній бокал.

— Це бокал, — сказала я.

— Неважливо.

Ми помовчали. Свічка тріщала. Пельмень нарешті не витримав і стрибнув йому на коліна. Дарвейн навіть не здивувався. Лише відсунув лікоть, щоб котові було зручніше, і цей рух був такий автоматичний, що я раптом подумала: цікаво, чи були в Темного лорда коти.

— Тобто ви тут застрягли, — підсумувала я.

— Я тут затримався, — виправив він. — Коли рана загоїться, сила почне накопичуватися. Повільно. Може, через місяць. Може, через рік. Але я повернуся. І той, хто сидить зараз на моєму троні, дуже пошкодує, що не перевірив, чи я помер.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше