Темний лорд у моїй квартирі

Розділ 2. Його Похмурість

Швидку я так і не викликала.

Не тому, що не хотіла. Я дуже хотіла. Я хотіла викликати швидку, поліцію, рятувальників, священика і маму — бажано в такому порядку, але можна й у будь-якому. Проте телефон уперто показував «Немає мережі», роутер у коридорі блимав тривожним червоним вогником, а коли я вибігла на балкон, щоб зловити зв'язок, то зловила тільки дощ.

Здавалося, незнайомець приніс із собою не лише меч і проблеми, а й цілу бульбашку тиші, в яку не пробивався жоден сигнал.

Тоді я зробила єдине, що могла: відкрила аптечку.

Аптечка в мене була вражаюча рівно на три предмети. Пачка пластирів з динозавриками, яку я купила через те, що вони були милі. Бинт. І бутилочка зеленки, яка переїжджала зі мною вже з трьох квартир і давно стала членом родини.

З обладунками я вовтузилася двадцять хвилин. Вони трималися на застібках, ремінцях і, підозрюю, на чистій впертості власника. Нарешті мені вдалося відстебнути бокову пластину, і я побачила рану.

І тут сталося перше диво цього вечора. Ну, друге, якщо рахувати портал.

Рана була глибока, довга, від ребер майже до стегна, і на її краях мерехтів фіолетовий димок. Димок сповзав усередину, і там, де він проходив, шкіра повільно, неохоче, ніби спросоння, стягувалася.

Я довго дивилася на це. Потім на зеленку в своїй руці.

— Так, — сказала я зеленці. — Ти, схоже, тут не потрібна.

Але на всяк випадок я все одно перев'язала його бинтом. А на подряпину на скроні наклеїла пластир із зеленим тиранозавром. Не заради жарту. Просто він був стерильний.

Правда.

Майже.

Потім приїхала піца. Зв'язку не було, але кур'єра це, очевидно, не стосувалося: кур'єри доставляють через дощ, темряву і, як виявилося, через магічні аномалії. Я прочинила двері на ширину коробки, забрала піцу і дала хлопцеві такі щедрі чайові, що він подивився на мене з підозрою.

— У вас усе добре? — спитав він.

— Прекрасно, — сказала я, заслоняючи собою вид на вітальню. — Просто важкий день.

Кур'єр глянув поверх мого плеча. Я запізно згадала, що тримаю в лівій руці сковорідку.

— Я мала смажити картоплю, — пояснила я. — Але передумала.

Хлопець кивнув з усім розумінням, яке здатна висловити людина, що щовечора бачить чужі квартири, і дуже швидко пішов до ліфта.

Ближче до півночі я сиділа в кріслі навпроти незнайомця, їла холодну піцу і тримала сковорідку на колінах. Меч я занесла в ванну і закрила там. Він був настільки важкий, що довелося тягнути його волоком по підлозі, і тепер на ламінаті була довга подряпина. Рахунок збитків, який я подумки складала для цього чоловіка, ставав дедалі довшим: килим, ламінат, фіалка, нерви.

Пельмень так і не зліз з його ноги.

Я не помітила, коли заснула. Зате дуже добре помітила, коли прокинулася.

Бо прокинулася я від того, що хтось надо мною стояв.

Він стояв посеред моєї вітальні, і вітальня раптом стала дуже маленькою.

У тьмі він здавався ще вищим, ніж був, і ще чорнішим. Обладунки він знову застібнув, плащ падав з плечей важкими складками, а фіолетові очі м'яко світилися, як два нічники. Дуже злі нічники.

На скроні в нього досі був пластир із динозавриком.

А в руці — моя сковорідка.

Він дивився на неї з таким виразом, ніби намагався зрозуміти, який це вид зброї і чому він такий непрактичний.

— Покладіть, — сказала я, і голос мій задирався десь у горлі, на рівні писку миші, — це бабусина.

Він перевів погляд на мене. Повільно оглянув рожевий халат. Зайчиків. Капці. Шматок піци в мене на колінах. У його очах щось змінилося. Я б назвала це «недовіра до власної долі».

— Ти, — сказав він. — Хто ти?

— Я? — Я випрямилася в кріслі так гідно, як тільки можна випрямитися в халаті з зайчиками. — Я господиня цієї квартири. А от хто ви?

Він вирівнявся. Вирівнявся так, що це само по собі було виступом. Плащ повільно заметляв по килиму, хоча вітру в кімнаті не було. Люстра знову тривожно замигтіла.

— Я — Дарвейн Архтар Моррас, — проголосив він. Голос його заповнив кімнату, наче він звертався до тисячної армії, а не до дівчини з піцою. — Повелитель Темряви. Володар Чорних Веж. Губитель семи королівств і той, чиє ім'я не вимовляють уголос у трьох столицях Аермору.

Запанувала пауза.

У тиші чутно було, як у сусідній квартирі хтось спускає воду в унітазі.

— Ага, — сказала я. — А я Мирослава Ткачук. Дизайнерка. Позняки.

Він чекав продовження. Продовження не було.

— І це все? — уточнив він.

— Ще в мене іпотека, — додала я. — На двадцять років. І це, повірте, теж досить страшно.

Дарвейн Архтар Моррас, Губитель семи королівств, заплющив очі так, як заплющують їх люди з головним болем.

— Де мій меч?

— У ванній.

Він розплющив очі.

— У чому?

— У ванній. Ну, це кімната, де миються. Я замкнула його там, щоб ви нікого ним не... щоб він нікому не завадив.

— Ти замкнула, — повільно повторив він, — Морокрик, Проклятий клинок Півночі, який пив кров трьох королів... у кімнаті для миття.

— Там ще пральна машина, — додала я. — Він не сам.

У тиші лукаво тікав годинник на кухні.

— Яке це королівство? — знову спитав він, цього разу тихіше, і в його голосі нарешті прослизнуло щось схоже на тривогу. — І не кажи мені знову про Позняки.

Я подумала.

— Україна, — сказала я. — Київ. Земля. Сонячна система. Чумацький Шлях. Далі я не дуже орієнтуюся.

Він довго дивився на мене. Потім підійшов до вікна і відсунув штору.

За вікном нічний Київ світився стома тисячами вікон. Багатоповерхівки стояли рядами, як сіра варта. Далеко в тумані блимали червоні вогники телевежі. Внизу пропливали фари машин, і звідси, з дев'ятого поверху, вони здавалися повільними світлячками.

Дарвейн стояв біля вікна дуже довго. Мені здалося, що він перестав дихати.

— Скільки тут веж, — нарешті тихо сказав він. — І в кожній горить вогонь. Хто володар цих земель?

Я замислилася, як це пояснити.

— У нас немає володарів. У нас вибори. І ЖЕК.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше