Швидку я так і не викликала.
Не тому, що не хотіла. Я дуже хотіла. Я хотіла викликати швидку, поліцію, рятувальників, священика і маму — бажано в такому порядку, але можна й у будь-якому. Проте телефон уперто показував «Немає мережі», роутер у коридорі блимав тривожним червоним вогником, а коли я вибігла на балкон, щоб зловити зв'язок, то зловила тільки дощ.
Здавалося, незнайомець приніс із собою не лише меч і проблеми, а й цілу бульбашку тиші, в яку не пробивався жоден сигнал.
Тоді я зробила єдине, що могла: відкрила аптечку.
Аптечка в мене була вражаюча рівно на три предмети. Пачка пластирів з динозавриками, яку я купила через те, що вони були милі. Бинт. І бутилочка зеленки, яка переїжджала зі мною вже з трьох квартир і давно стала членом родини.
З обладунками я вовтузилася двадцять хвилин. Вони трималися на застібках, ремінцях і, підозрюю, на чистій впертості власника. Нарешті мені вдалося відстебнути бокову пластину, і я побачила рану.
І тут сталося перше диво цього вечора. Ну, друге, якщо рахувати портал.
Рана була глибока, довга, від ребер майже до стегна, і на її краях мерехтів фіолетовий димок. Димок сповзав усередину, і там, де він проходив, шкіра повільно, неохоче, ніби спросоння, стягувалася.
Я довго дивилася на це. Потім на зеленку в своїй руці.
— Так, — сказала я зеленці. — Ти, схоже, тут не потрібна.
Але на всяк випадок я все одно перев'язала його бинтом. А на подряпину на скроні наклеїла пластир із зеленим тиранозавром. Не заради жарту. Просто він був стерильний.
Правда.
Майже.
Потім приїхала піца. Зв'язку не було, але кур'єра це, очевидно, не стосувалося: кур'єри доставляють через дощ, темряву і, як виявилося, через магічні аномалії. Я прочинила двері на ширину коробки, забрала піцу і дала хлопцеві такі щедрі чайові, що він подивився на мене з підозрою.
— У вас усе добре? — спитав він.
— Прекрасно, — сказала я, заслоняючи собою вид на вітальню. — Просто важкий день.
Кур'єр глянув поверх мого плеча. Я запізно згадала, що тримаю в лівій руці сковорідку.
— Я мала смажити картоплю, — пояснила я. — Але передумала.
Хлопець кивнув з усім розумінням, яке здатна висловити людина, що щовечора бачить чужі квартири, і дуже швидко пішов до ліфта.
Ближче до півночі я сиділа в кріслі навпроти незнайомця, їла холодну піцу і тримала сковорідку на колінах. Меч я занесла в ванну і закрила там. Він був настільки важкий, що довелося тягнути його волоком по підлозі, і тепер на ламінаті була довга подряпина. Рахунок збитків, який я подумки складала для цього чоловіка, ставав дедалі довшим: килим, ламінат, фіалка, нерви.
Пельмень так і не зліз з його ноги.
Я не помітила, коли заснула. Зате дуже добре помітила, коли прокинулася.
Бо прокинулася я від того, що хтось надо мною стояв.
Він стояв посеред моєї вітальні, і вітальня раптом стала дуже маленькою.
У тьмі він здавався ще вищим, ніж був, і ще чорнішим. Обладунки він знову застібнув, плащ падав з плечей важкими складками, а фіолетові очі м'яко світилися, як два нічники. Дуже злі нічники.
На скроні в нього досі був пластир із динозавриком.
А в руці — моя сковорідка.
Він дивився на неї з таким виразом, ніби намагався зрозуміти, який це вид зброї і чому він такий непрактичний.
— Покладіть, — сказала я, і голос мій задирався десь у горлі, на рівні писку миші, — це бабусина.
Він перевів погляд на мене. Повільно оглянув рожевий халат. Зайчиків. Капці. Шматок піци в мене на колінах. У його очах щось змінилося. Я б назвала це «недовіра до власної долі».
— Ти, — сказав він. — Хто ти?
— Я? — Я випрямилася в кріслі так гідно, як тільки можна випрямитися в халаті з зайчиками. — Я господиня цієї квартири. А от хто ви?
Він вирівнявся. Вирівнявся так, що це само по собі було виступом. Плащ повільно заметляв по килиму, хоча вітру в кімнаті не було. Люстра знову тривожно замигтіла.
— Я — Дарвейн Архтар Моррас, — проголосив він. Голос його заповнив кімнату, наче він звертався до тисячної армії, а не до дівчини з піцою. — Повелитель Темряви. Володар Чорних Веж. Губитель семи королівств і той, чиє ім'я не вимовляють уголос у трьох столицях Аермору.
Запанувала пауза.
У тиші чутно було, як у сусідній квартирі хтось спускає воду в унітазі.
— Ага, — сказала я. — А я Мирослава Ткачук. Дизайнерка. Позняки.
Він чекав продовження. Продовження не було.
— І це все? — уточнив він.
— Ще в мене іпотека, — додала я. — На двадцять років. І це, повірте, теж досить страшно.
Дарвейн Архтар Моррас, Губитель семи королівств, заплющив очі так, як заплющують їх люди з головним болем.
— Де мій меч?
— У ванній.
Він розплющив очі.
— У чому?
— У ванній. Ну, це кімната, де миються. Я замкнула його там, щоб ви нікого ним не... щоб він нікому не завадив.
— Ти замкнула, — повільно повторив він, — Морокрик, Проклятий клинок Півночі, який пив кров трьох королів... у кімнаті для миття.
— Там ще пральна машина, — додала я. — Він не сам.
У тиші лукаво тікав годинник на кухні.
— Яке це королівство? — знову спитав він, цього разу тихіше, і в його голосі нарешті прослизнуло щось схоже на тривогу. — І не кажи мені знову про Позняки.
Я подумала.
— Україна, — сказала я. — Київ. Земля. Сонячна система. Чумацький Шлях. Далі я не дуже орієнтуюся.
Він довго дивився на мене. Потім підійшов до вікна і відсунув штору.
За вікном нічний Київ світився стома тисячами вікон. Багатоповерхівки стояли рядами, як сіра варта. Далеко в тумані блимали червоні вогники телевежі. Внизу пропливали фари машин, і звідси, з дев'ятого поверху, вони здавалися повільними світлячками.
Дарвейн стояв біля вікна дуже довго. Мені здалося, що він перестав дихати.
— Скільки тут веж, — нарешті тихо сказав він. — І в кожній горить вогонь. Хто володар цих земель?
Я замислилася, як це пояснити.
— У нас немає володарів. У нас вибори. І ЖЕК.