Є дні, які починаються погано. А є дні, які починаються погано, тривають ще гірше і закінчуються так, що ти потім півроку пояснюєш сусідам, звідки у твоїй квартирі взявся чоловік у обладунках.
Але про чоловіка пізніше. Спершу був понеділок.
У понеділок о дев'ятій двадцять мій начальник, Віталій Петрович, підійшов до мого столу з виразом обличчя людини, яка от-от зробить тобі велике одолження.
— Мирославо, — сказав він лагідно, і в мене одразу похололо в животі. Коли Віталій Петрович говорить лагідно, це означає, що хтось помре. Найчастіше — мої вихідні. — Клієнт трохи передумав щодо макета.
— Трохи — це наскільки?
— Він хоче, щоб було як у першому варіанті. Але з елементами третього. І щоб синій був більш синій.
Я подивилася на монітор, де світився дев'ятнадцятий варіант рекламного банера для мережі ветеринарних аптек «Здоровий хвостик». Синій там був такий синій, що більш синім він міг стати тільки в сусідньому всесвіті.
— До котрої? — спитала я.
— До вечора, — Віталій Петрович поплескав мене по плечу. — Ти ж у нас найкраща.
Найкраща. Найкращих у нашій агенції чомусь завжди залишали до вечора, а премію чомусь завжди отримував Денис, який за три роки так і не навчився вирівнювати текст по центру.
О шостій я все ще сиділа над банером. О сьомій клієнт написав, що перший варіант був таки кращий. Без елементів третього. О восьмій я вимкнула комп'ютер так різко, ніби він був винен у всіх моїх життєвих рішеннях, і вийшла на вулицю.
На вулиці, звісно, йшов дощ.
Не той красивий осінній дощ, під який хочеться пити каву біля вікна, а мерзенний, косий, листопадовий, що залазить за комір і в черевики одночасно. Парасолька лишилася вдома. Вдома, де, за прогнозом синоптиків, мало бути сонячно.
До метро я дійшла мокра. З метро вийшла мокра й сердита. У маршрутці на Позняки мені наступили на ногу, двічі штовхнули ліктем і один раз дихнули в обличчя часником так щедро, що я на кілька секунд втратила віру в людство.
А потім, коли я вже стояла біля свого під'їзду і шукала в сумці ключі, мені подзвонила мама.
— Мирочко, — сказала вона замість привітання, — а Оксанка, донька тітки Люди, заміж виходить.
— Я рада за Оксанку, мамо.
— Їй двадцять три.
— Я дуже рада за Оксанку, мамо.
— А тобі двадцять шість.
— Мамо, я вже майже вдома, давай я тобі передзвоню, — сказала я, і це була брехня, бо передзвонювати я не збиралася щонайменше до Різдва.
Моя квартира була на дев'ятому поверсі сірої шістнадцятиповерхівки, яка стояла серед таких самих сірих шістнадцятиповерхівок, ніби їх усіх колись скопіювали та вставили командою Ctrl+V. Однокімнатна, сорок квадратних метрів, іпотека на двадцять років. Моя фортеця. Мій замок. Єдине місце в цьому місті, де ніхто не вимагав від мене зробити синій більш синім.
Ліфт, як завжди, думав. Він у нас був філософом: довго зважував, чи варто відчиняти двері, і завжди дрижав між сьомим і восьмим поверхом, ніби сумнівався в сенсі буття. Але сьогодні він мене пожалів і довіз без зупинок.
Я відчинила двері, скинула мокрі черевики і видихнула.
— Пельменю, я вдома.
З кухні вийшов Пельмень. Вісім кілограмів рудого невдоволення, залишки гідності на морді та одне надкушене вухо після давньої битви з дворовим ротвейлером. Він подивився на мене, тоді на свою порожню миску, тоді знову на мене. У цьому погляді було все: і докір, і розчарування, і чіткий натяк на те, що в цій сім'ї буде досить одного невдачного дня, щоб він пішов жити до тітки Валі з третього поверху. Тітка Валя кормила його котлетами. Я кормила його дієтичним кормом. Ризик був реальний.
— Зараз, зараз, ваша світлосте, — буркнула я.
Поки Пельмень чавкав, я стояла на порозі вітальні та дивилася на нього.
На килим.
Килим був новий. Я купила його в суботу на розпродажу, але все одно за суму, яку соромно було називати вголос. М'який, кремовий, з довгим ворсом, на якому хотілося лежати та дивитися в стелю. Він був символом. Доказом того, що я доросла жінка, яка може дозволити собі кремовий килим. І якій не страшно, що на нього хтось щось розіл'є, бо ніхто, крім неї та кота, тут не буває.
З останнім, правда, було трохи сумно.
Я замовила піцу, бо готувати не мала сил і також не мала нічого, з чого можна було б щось приготувати. Відкоркувала пляшку вина, яка стояла «на особливий випадок» з минулого дня народження. Вирішила, що понеділок, дев'ятнадцятий варіант банера і двадцятитрирічна Оксанка — це цілком особливий випадок.
Потім я перевдяглася в старий рожевий халат із зайчиками, який ніколи, за жодних обставин, не мав побачити жоден чоловік, закуталася в плед, сіла на диван і нарешті опустила ноги на килим.
М'яко. Тепло. Тихо.
Щастя тривало сорок секунд.
Бо на сорок першій секунді замигтіла люстра.
Спершу я подумала, що це знову відключення. Але світло не згасло. Воно тремтіло, ніби лампочки чогось боялися. На кухні сам собою увімкнувся і вимкнувся чайник. Телефон у мене в руці коротко завибрував і показав «Немає мережі».
А Пельмень вийшов з кухні, зупинився посеред кімнати, вигнув спину і зашипів.
Не на мене. На порожнечу посеред вітальні.
— Пельменю, — прошепотіла я, — не лякай маму.
Повітря над моїм новим кремовим килимом тріснуло.
Інакше це не опишеш. Воно тріснуло, як тріскає скло, — тонкою зигзагоподібною лінією, з якої сочилося фіолетове світло. Тріщина розширилася. В кімнаті запахло грозою, димом і чимось гострим, залізним, що я не одразу впізнала. З підвіконня зісковзнув і гепнувся на підлогу горщик із фіалкою. Штори здулися, ніби на дев'ятому поверсі закритої квартири піднявся вітер.
Я не кричала. Я, власне, взагалі нічого не робила. Сиділа в рожевому халаті з зайчиками, з бокалом у руці, і думала дуже дивну думку: «Віталій Петрович нарешті довів мене до галюцинацій».
А потім з фіолетової тріщини випав чоловік.
Він не вийшов, не ступив, не з'явився ефектно, як у кіно. Він саме випав: важко, боком, як мішок картоплі з багажника, і гупнув на мій килим так, що в серванті задзвеніли чашки.