12 (4)

Сила цього чоловіка була не настільки сяйливою, як кардинала Малензе, але достатньо потужною, аби я добре її відчувала. І він, ясна річ, відчував мене, розумів, кого перед собою бачить, і це викликало у інквізитора дивну, гірку радість.

– Мої люди доповідали мені про те, що останнім часом довкруги розвелось багато темних, – повідомив він. – Але я не думав, що матиму таке задоволення: провести полювання особисто.

– Полювання?

Він зробив ще один крок, і хижий блиск в його очах не віщував нічого доброго. Я позадкувала і витягнула руку з міткою.

– Я – наречена Його Сонцесяйності.

Інквізитор недовірливо зиркнув на мене.

– Та невже?

– Ти можеш подивитися на мітку, – сказала я, намагаючись імітувати той самий владний тон, що так гарно спрацював на солдат. Було б наївно сподіватися, що він справить таке ж враження і на інквізитора, але я сподівалась, що бодай дочекаюсь лікаря, а потім цілитель скаже йому сам, що я прийшла з Людвігом.

– Справді? – чоловік ступив ще ближче і дотягнувся до моєї руки. Мітка спалахнула сонячним сплеском. Людвіг, як завжди, нагадував про те, що своїм не ділитиметься. Знак мінився під пальцями інквізитора, сповіщаючи про наш з імператором зв’язок.

– Про таке не брешуть, – процідила я, – і тобі краще прибрати руки від мене, доки ніхто не прийшов.

Я вже майже висмикнула пальці з його долоні, помітивши розгубленість в погляді інквізитора, але не встигла. З запізненням усвідомила свою помилку, коли він впився пальцями в мою руку та смикнув на себе. Друга долоня вчепилась в волосся, і в мене хлинула сила.

Я спробувала викрутитися. Палючий інквізиторський дар обпікав не так сильно, як мав би – я вже звикла до Людвіга.

Атакувати. Вдарити його…

Вивернувшись, я врізала ліктем чоловікові в живіт. Він крякнув, згинаючись навпіл, і я вдарила його в груди, штовхаючи вбік. Інквізитор потягнув мене за собою, і ми покотилися по підлозі, борячись.

Він був кремезнішим, сильнішим. Я спробувала використати сплески магії, але марно. Чоловік надів на себе артефакт, що оберігав його від моїх атак.

Дар кілька разів розплескався по його грудях. Некромантія мусила б пробрати аж до кісток, а насправді лишила ледь помітні опіки, і жоден з них не можна було назвати серйозним.

– Заспокойся, стерво, – гаркнув на мене інквізитор, втримуючи на місці. – Думаєш, що зможеш викрутитися, зміюко?

– Я – наречена імператора!

– Та мені все одно! – видихнув він. – Ти відьма, і таким, як ти, місце на вогнищі!

Все одно? Не може того бути. Ні, ніхто не зважиться порушити наказ Імператора-Сонця. Хоча… Людвіг жодного наказу щодо мене дати не встиг.

Я набрала повні груди повітря і закричала. Має прийти більше свідків, а краще – кардинал Малензе, якщо вже Його Сонцесяйність зараз не може підвестися. Інквізитор стиснув міцніше, і наступний крик застряг в грудях.

Це було гидке, жахливе безсилля. Я вперше відчувала себе такою спустошеною. Навіть в полоні Яна все було простіше.

Може, тому, що там я не відчувала себе такою дурною. Так, беззахисною, але принаймні…

Все життя я знала, що ні на кого не можна покладатися, не існує надійної застороги. Чоловіки роблять те, що хочуть. То чому ж зараз повірила в те, що Людвіг може захистити мене у власному палаці? З чого взяла, що він мене прикриє?

В грудях запекло від болю та образи, і, коли я була готова здатися, відчинилися двері. На порозі завмер цілитель.

– Кличте варту, – прохрипіла я. – Він напав на мене.

Але в погляді цілителя було лише полегшення.

– Його Сонцесяйність зараз в трансі, – сказав він, звертаючись до інквізитора. – Кардинал Малензе віддав йому майже всю силу, і я використав підсилююче зілля разом зі снодійним. Їм не завадить добре відпочити.

– Ти все зробив правильно, – кивнув інквізитор. – Коли вони прокинуться, повідомиш, що відьма пішла. Я залишу звіт, що ми спіймали її у місті при спробі вбивства впливового священнослужителя, і судили публічно на місці.

– Це зрада, – дивлячись на цілителя, прохрипіла я. – Його Сонцесяйність такого ніколи не пробачить. Пам’ятай про це.

– Орден Смерті вбив мого сина, – кинув чоловік у відповідь. – Його використали, як випадкову жертву для чергового вашого ритуалу. Я здатен впізнати вашу братію здалеку. Сподіваюсь, ти страждатимеш значно більше за мою дитину.

Чоловік пішов, зачинивши за собою двері. Інквізитор осміхнувся.

– Ти прийдеш до тями уже у вогні, коли ми чинитимемо свій справедливий суд на місці, – повідомив він, а тоді нахилився і дмухнув мені в обличчя.

В голові затьмярилось, і, як би я не чіплялась за дійсність, це вкотре було марно.