12 (3)

– Ти можеш крикнути про це гучніше, – просичав Людвіг, – адже, здається, не всі почули, як ти публічно ображаєш мою наречену.

Кардинал Малензе сказав чисту правду, і, звісно, і він, і Людвіг добре це розуміли. Але натяк Його Сонцесяйності виявився доволі зрозумілим, тож кардинал просто знизав плечима.

– Радий, що Сонце мого неба зустріло зірку, що сяятиме поруч з ним, – сказав він байдуже. – До цілителя, швидше.

Я не знала, чи потрібна допомога мені самій, але слухняно пішла за Людвігом і його ношами. Слуги, яких ми минали, кидали на Людвіга переляканий, а на мене – здивований погляд, ніби намагалися зрозуміти, що така нечупара забула поруч з імператором.

Розкішна сукня давно перетворилась в рвану ганчірку, втома хилила мене до землі, а я сама, скуйовджена, зранена, справді була схожа на болотяну відьму, а не на наречену Людвіга. Порізи та опіки, завдані зачарованими кайданами, неприємно пекли, розгорався біль в нозі.

Тільки зараз я зрозуміла, що, вистрибуючи з вікна другого поверху клятого маєтку, приземлилась все ж не надто вдало. Тепер нога страшенно нила, біль розповсюджувався від стегна аж до стопи, і, щоб іти рівно, доводилось докладати значних зусиль.

Кардинал подав мені руку, і я вдячно сперлась об нього. Зізнатись щиро, очікувала, що Його Високопреосвященство щось запитає або навіть спробує погрожувати, але він мовчав.

Цілитель в імператорському палаці мав величезні покої, а поруч з ними – магічну лабораторію. Людвіга принесли в оглядову, і я здивувалась, що цілителя не викликали до нього.

– Мені здалось, – сівши поруч з імператором, прошепотіла я, – що за тобою, сонцесяйносте, цілитель сам мусить бігати.

– Це не надто зручно, – він невдоволено хитнув головою. – В нього тут усе, і артефакти, і інструменти.

– Хіба це не підриває статус імператора?

– О, ну, я можу собі дозволити трошки свавілля, – зазначив спокійно чоловік і простягнув руку. – Ти гарно зорієнтувалась.

– Коли?

– Коли кричала на солдата. Тобі пасує роль моєї нареченої.

– То ти все чув і не втрутився?

– Я міг щось там прохрипіти, – сказав Людвіг, – але точно не командувати так рішуче, а війську потрібна сталева рука.

– Там не було війська, лише один нещасний солдат.

– Ти чудово впоралась з ним, я пишаюсь тобою.

Я похитала головою.

– Ти абсолютно невиправний, сонцесяйносте, і нестерпний.

– Постарайся не говорити це при моїх підданих, я б не хотів настільки сильно ризикувати своєю репутацією.

Я всміхнулась. Так, Людвіг мусив дбати про своє обличчя, про те, щоб його сприймали правильно. Він – Імператор-Сонце, на місце якого стільки претендентів…

– Як ми тепер пояснимо те, що в тебе з’явилась, а потім зникла наречена? – пошепки спитала я.

– Можливо, їй не варто зникати.

– Тобто?

– Я подумав, – Людвіг взяв мене за руку, – що назвати тебе майбутньою імператрицею – не така вже й погана ідея.

– Ні. Цього не буде.

– Невже я здаюсь таким поганим нареченим?

Він був хорошим нареченим, от тільки трон… Я не хотіла жити в постійному страху, постійно опиратися, ігнорувати чужі запитальні погляди. Помітити некромантку поруч з імператором не так вже й складно, і люди не настільки сліпі, як, можливо, думає Людвіг.

– Ми поговоримо про це пізніше, – зітхнула я, – але я сподіваюсь, що на час твоєї хвороби обійдеться без гучних оголошень.

– Постараюсь тебе не підводити, – погодився він, хай і не дуже охоче. – Малензе… Я думаю, ти допоможеш мені більше за цілителя.

Кардинал не погодився з цим, аж доки не прийшов лікар і, оглянувши імператора, не сказав те ж саме, що і я. Велике виснаження, знадобиться чимало сили.

Аралі сів поруч з Людвігом і взяв його за руку. Між ними вибудувався міст сили, і обидва чоловіки ніби впали в транс, нічого не чуючи. Я знала, що заважатиму їм, одна моя присутність може порушити єднання світлих енергій, тож попросила цілителя принести мені цілющі зілля і відвести деінде, де я могла б почекати.

Чоловік провів мене до сусідньої кімнати. Я спинилась біля вікна і, чекаючи на свої ліки, просто намагалась заспокоїтися. Все буде гаразд. Людвіг розпорядиться правильно, він – не підміна, і Ян не зможе відібрати у нього владу. Але чому так неспокійно?

Нарешті скрипнули двері, сповіщаючи, що до мене повернулися.

– Яка зустріч… І що тут забула некромантка? – долинув чоловічий голос.

Я озирнулась, і всередині все похололо від страху. На мене дивився верховний інквизитор Легеру, і його посмішка, солодка і ласкава, не віщувала нічого доброго.

____

Проблеми Селени зайшли на новий виток... Завтра дізнаємось, що з собою принесе інквізитор! А зараз, користуючись нагодою, хочу запросити вас у мою новинку про молодого некроманта та сирітку, яку він врятував (або ні, бо головна героїня вважає інакше) від колишньої опікунки, "Особиста помічниця для некроманта, або Не рятуй мене, графе". Ця книга буде легша, веселіша, але сподіваюсь, не менш цікава та насичена подіями за "Темну відьму". Сподіваюсь, додам вам літнього позитиву! Буду рада бачити вас в новій історії!