12 (2)

Сонячна енергія, яку Людвіг заховав десь глибоко в мені – і так старанно, що я навіть не здогадувалась про її присутність, доки зараз не прикликала випадково, – спалахнула пломенем. Зап’ясток опалило болем, але це був приємний, заспокійливий біль, що дарував відчуття влади. Я бачила, як захитався переляканий солдат і опустився на одне коліно.

Отже, признав.

– Його Сонцесяйність поранено. Ми повинні негайно повернутись до палацу, – відрізала я. – Негайно кличте сюди інших.

– Але… Бій…

– Ви пропонуєте лишити імператора тут, на траві? – похмуро спитала я. – Ризикувати його здоров’ям, доки солдати виконують своє зобов’язання перед Його Сонцесяйністю та Легером?!

Я ніколи не мала достатньої влади, аби вказувати солдатам, і поняття не мала, як насправді потрібно до них звертатися, але зараз не мала іншого вибору: довелось приймати рішення одразу, недовго думаючи. Переляканий погляд солдата вказував на те, що знань і не потрібно, достатньо лиш мого статусу, і вони схилять голови.

Якби такі накази віддавала інша жінка, радше за все, ніхто б і не сіпнувся. Але мітка, якої я так боялась, зараз стала нашим з Людвігом шансом врятуватися.

– Не стовбичте тут! – гаркнула я, додаючи в голос командних ноток. – Негайно приведіть ще когось і знайдіть для імператора екіпаж абощо. Швидко!

Нам потрібно забратися звідси швидше, аніж вийде чергова підміна або Ян нападе на Людвіга. Чи Адам. Я досі не знала, на чиєму боці напівдріад-смерть, але не зважилась би перевіряти на власній шкурі. Достатньо того, що з нами вже сталось, аби не шукати інших бід на свою голову.

На щастя, солдат наче прокинувся від сну і помчав по допомогу. За хвилину він повернувся з молодим магом і ще кількома розгубленими вартовими.

Вони обступили Людвіга, не зважуючись торкнутись імператора, і мені довелось прикрикнути ще раз, аби хлопці обережно підхопили імператора під руки.

Звісно, ніякого екіпажу не знайшлось, але Людвіга обережно посадили в сідло. Я застрибнула за його спину, сказавши, що, як віддана наречена, не залишу свого чоловіка.

Насправді я відчувала, що без Людвіга швидко перетворюсь на чиюсь випадкову жертву, тому і притискалась до нього так міцно і чіплялась мертвою хваткою за його одяг. Імператор-Сонце був джерелом безпеки, єдиним, на яке я могла хоч якось розраховувати.

Коли ми зрушили з місця, Людвіг заворушився.

– Селено… – простогнав він. – Ти тут?

– Тут, – я обійняла його міцніше за талію і притулилась щокою до чоловічого плеча. – Ми їдемо до палацу.

– О. Імператор-Сонце не може повертатись до міста так жалюгідно. Скажи їм, аби прикрили нас ілюзією, не псуй мені репутацію.

Маг, на щастя, почув все сам. Чари зметнулися довкола нас, ховаючи від сторонніх поглядів. Плетиво було не надто потужним, якщо бити прицільно, то його можна було порвати без зусиль, але я сподівалась, що ніхто не забажає того робити і нападати на свого імператора.

Дорога тривала цілу вічність. Нарешті ми опинились біля палацу. Тут імператора прийняли вже як слід, вибігло кілька слуг з ношами і вийшов вбраний у біле з золотим ельф.

Кардинала Малензе я впізнала майже одразу: за гострими вухами і особливою силою, від якої мало не тремтіло повітря. Так, він потужний, що вже казати. І точно може розпізнати, хто перед ним.

Людвіг знову з зусиллям відкрив очі.

– О, Аралі, мій друже, – хрипко розсміявся він. – Не думав, що буду настільки радий тебе бачити.

Ельф схилився до імператора.

– Ваша Сонцесяйносте, вам не слід так ризикувати собою. Зараз до вас викличуть найкращого цілителя.

– Йому не потрібен цілитель, – втрутилась я, хоча слід було б мовчати. – Йому потрібно, аби хтось передав йому трохи світлого дару. Людвіг виснажився.

Кардинал повернувся до мене, і я відчула, як по шкірі пробіг холодок. Слід було мовчати, а краще взагалі втекти…

– А ти, – процідив він, – хто?

Чіпкий погляд блакитних очей пронизав мене наскрізь. Малензе відчував некромантію, як будь-який церковник, і, ясна річ, не був їй радий.

– Я…

– Ваше Високопреосвященство, – хрипко розсміявся Людвіг, – знайомтесь з моєю нареченою. Ми мали оголосити про це трошки інакше, але вже як вийшло.

– Нареченою?

– Так, – кивнула я і продемонструвала йому мітку.

Малензе подарував мені ще один злий погляд, нахилився до Людвіга і пошепки спитав його:

– Ти збираєшся одружитися з Сестрою Смерті?