12 (1)

Селена

Людвіг лежав без тями на зеленій траві. Проміння світанкового сонця осяяло його обличчя, і тепер було особливо добре видно, наскільки імператор гарний. Я б замилувалась – якби не розуміла, що це може вартувати нам життя.

Він здогадався! Моєї підказки виявилось достатньо.

Коли Ян змусив мене піддатися своєю силою, я зрозуміла, що простою впертістю його не переграти. Тож, зціпивши зуби, скорилась, але відчайдушно шукала лазівку. Мало бути щось, що дозволило б не зрадити Людвіга, не загнати його у пастку.

Напівдріад багато чого продумав, але він не міг змусити свого названого батька стати геть дурним. Людвіг Берглунд – досвідчений, могутній маг, Імператор-Сонце, і, звісно, він тямить, що довіряти не можна нікому.

Навіть хлопцеві, якого називає рідним сином.

Я озирнулась на маєток. Його окутало зелене марево, і прорватися крізь магію не міг вже ніхто. З іншого боку будинку іржали коні.

Їх лишили без нагляду? Навряд. Там повинно бути кілька солдат. Але чи допоможуть вони своєму імператору, чи послухаються…

Я повернулась до Людвіга і потрясла його за плечі. Якщо він прийде до тями, то повинні б послухати. Це ж їх імператор. Яка різниця, звідки він вийшов, ці дурні не послухали навіть підміну.

Але Людвіг втратив забагато сил. Я відчувала, що життя жевріло в ньому, а не палахкотіло, мов ясне сонце на небі.

– Сонцесяйносте, – я спробувала потрусити його за плечі, – будь ласка, ти повинен прийти до тями. Ти зараз нам потрібен.

Він прохрипів щось нерозбірливе.

– Ти дуже невчасно втратив свідомість.

Людвіг не відповів. Його обличчя здавалось білим, мов сніг. Я провела по щоці, вдихнула повні груди повітря і нахилилась, аби поцілувати.

В мені має бути достатньо звичайної магії, аби поділитися з ним силою.

Енергія клекотіла всередині. Я вдихнула її в Людвіга, сподіваючись, що зараз він вдихне повітря на повні груди і гляне на мене своїми хитрими зеленими очима. Але це було ніби по чашці вливати воду в бездонний колодязь.

Імператор-Сонце володів неймовірним запасом магії. Тепер, витративши її, він не міг відновити сили, просто взявши їх у мене. Цього недостатньо.

– Будь ласка, – прошепотіла я.

– Хто там?

Почулись кроки. Я почула чоловічий голос і подумала, що нам би слід захиститись пологом невидимості. Але чи це допоможе?

– Ти хто така?.. Руки вгору!

Я повільно озирнулась. Віддалік стояв молоденький солдат і стискав в руках рушницю. Він направив дуло на мене, готовий вистрелити щомиті.

Сонце підіймалось все вище. Проміння гралось з рудим волоссям Людвіга, і, звісно, солдат не міг його не помітити.

– Ваша Сонцесяйносте! – перелякано видихнув він, зробив крок вперед, а тоді згадав про мене. Пальці хлопця міцніше вчепились в зброю. – Відійди від нього, негайно! Що ти зробила з ним, відьма? Швидко, ну, пішла, пішла!

Якщо нас розлучать знову, я не зможу захистити Людвіга. Невідомо, що з ним зроблять. А я знову побачу Яна-підміну?

Ні. Не дозволю.

Я повільно випросталась. Моя чорна сукня після викрадення не виглядала настільки розкішно, але я розправила спідниці і схрестила руки на грудях, аби виглядати гордовито. Шнурівка впилась в тіло, але я не зважала на незручність.

– Ти, – процідила я, – смієш наказувати мені, леді, хлопче? Тобі набридло жити?

Наведене на мене дуло затремтіло. Хлопець давав слабину, і це, поза всяким сумнівом, був гарний знак.

– Назвися.

– Я не говоритиму своє ім’я відьмі!

– Відьмі? – з викликом спитала я. – Перед тобою леді, запрошена на бал Його Сонцесяйності. Перед тобою жінка, заради якої він зібрав пошуковий загін і був ладен ризикувати собою.

Жодної реакції. Хлопчина тремтів, але відступати не збирався. Ото вже впертий… Чому не можна просто піддатися?

– Відьма може багато чого сказати, – прошепотів він, відповідаючи на моє питання.

Зрозуміло…

– Перед тобою, – зронила я, чіпляючись за ці слова, як за останню надію, – наречена Його Сонцесяйності. Май повагу і схили коліна переді мною! – я здійняла руку вгору і направила імпульс в свою мітку, аби вона спалахнула сяйвом.