11 (4)

– Навіть не подумаю, – я прослизнув всередину. – Дякую за попередження, я вжив заходів безпеки. Але залишати тебе тут не збираюся.

– Людвігу…

Вона хотіла щось сказати, але зайшлась кашлем.

– Ти не можеш назвати мені ім’я? – спитав я. Селена жодним чином не зреагувала, але вже того, як вона стискала пальцями власне горло, було достатньо, аби це зрозуміти. – Мовчи. Я заберу тебе звідси, а потім спробую випалити наказ. Або…

Я хотів сказати, що попрошу Адама зняти з Селени чари, але затнувся. Якщо рідним не можна довіряти і мої сини відвернулися від мене, то Адам не допоможе.

Обмеження в моїй кімнаті легко могли бути справою рук Яна. Хто б не був підміною, Ян легко міг виступити на його боці. А Адам? Навіть якщо він ні до чого, але доведеться обирати, нема певності, що хлопець обере мене, а не свого брата. Вони надзвичайно близькі.

Я міцно стиснув в руці кайдани, що сковували руки Селени, і направив в них потік власної магії. Метал розплавився, обпалюючи мені долоню, але я заборонив собі відчувати біль. Чари розвалилися, і залишки кайданів полетіли додолу.

– Людвігу… – охнула Селена.

– Вставай. Нам пора забиратися звідси.

Я обійняв її за талію, виводячи геть, і ми побігли. Я чув, як гримотять двері, і відчував, як закляття, вшите в стіни цього маєтку, починає прокидатися. Так, це пастка, і я щойно привів сюди власних людей, а сам навіть не відчуваю тиску сумління. Все, про що я можу думати – це про те, щоб забрати геть Селену, встигнути її врятувати.

Може, це егоїстично, але Імператор-Сонце завжди любив себе і своїх понад усе.

Ми мчали тими ж коридорами, що й сюди. Дорога була вільною, ніхто не чекав, що я зайду ось так, зсередини. Мою магію не так легко вловити.

Нарешті попереду показалось те саме благословенне вікно.

– Швидше! – видихнув я, штовхаючи Селену.

Ми разом випали з вікна і покотились по траві, а тоді будинок герцога Карра спалахнув зеленкуватим сяйвом. Блокувальні чари, що вже зачинили мене в спальні, тепер намагалися поглинути цей маєток.

– Вперед! – я підхопив свою відьму під лікоть і потягнув геть. Вона випросталась, помчала сама. Скорилась нарешті, відчула дух свободи…

Бічним зором я встиг помітити ще один спалах магії. Селена нічого не бачила; вона бігла, плутаючись в спідницях своєї незручної парадної сукні.

Я озирнувся. Світ довкола ніби сповільнився, і я спостерігав, як повільно плине до нас туго сплетене закляття. Воно розрізало повітря, наче списом, і довкола пломеніла зелень. Для Селени та її некромантії це буде смертельний удар.

– Людвігу?.. – гукнула вона, зрозумівши, що я спинився. – Нам потрібно поспішати!

Такі чари ніколи не відвертаються від своєї мети, та все ж, заряд мають обмежений, на одне використання. Магія життя отруйна, але антидоти проти неї існують. Сила, дарована іншими богами, повинна розчиняти такі чари, хай і нешвидко.

Якби тут був бодай один чаклун Володаря Безодні, який точно знав, що Претемний Ліонель порятує його!.. Але нас лише двоє, і хоч мій бог сліпий та глухий до молитов, хоч Пресвітлий Валлоа і не втручався ніколи у природний перебіг подій, він все ж наділив мене своїм світлом.

Тому я, не гаючи часу, рвонув напереріз закляттю.

– Людвігу!

Зелений спис магії вдарив мене в груди і відкинув на кілька кроків. Заряд виявився потужнішим, ніж я очікував, і біль розпливався під шкірою, ніби чорнило, пролите на папір. Я стиснув зуби, аби не засичати від болю.

– Людвігу, – Селена впала на коліна поруч зі мною, – що ти накоїв?

– Я тебе врятував, – прохрипів я, намагаючись боротися з болем.

– Пожертвувавши собою?!

– Нічого… Подібного, – я силувано всміхнувся. – Це один з виборів, що веде до народження нашої доньки. А хіба ми встигли вже її зачати?

– Ти… Ти!

– Тепер ти повинна вигадати, як мене врятувати, а потім доправити до палацу, і то бажано негайно, – всміхнувся я. – Бо я потрібен тобі живим та сяйливим.

– Людвігу, – Селена вчепилась пальцями у комір моєї сорочки, – я тебе приб’ю.

– Для цього тобі доведеться стати в чергу.

Біль ширився у грудях. Певне, я трохи переоцінив свою здатність перетравити настільки потужний заряд магії життя і притому лишатися при тямі. Щоб вижити, я повинен розчинити у внутрішньому сяйві цю бридоту. Звісно, це я можу зробити, але наскільки я після того буду здатен бігти? Йти? Гаразд, бодай сидіти?

Яне-Яне… Тільки тобі, синку, було під силу скористатися настільки потужним заклинанням. А я до останнього не хотів у це вірити. Бачу, що дарма.

Що ж, я сподівався, що Селена вигадає, як забрати нас звідси. Вона винахідлива жінка, саме така, якою я бачив майбутню дружину. Тож, напружившись, активував магію всередині себе, аби вона розчинила отруту, а тоді в очах потемніло.

Я провалився в глибокий цілющий сон.