11 (3)

Я торкнувся власної щоки, вдихаючи в фантом трохи більше власної сяйливої сили. Довго це марево не протримається, але мені і не потрібно багато. Головне, щоб фальшивий Людвіг Берглунд супроводжував загін та особисто рятував кохану наречену. Якщо до нього придивляться Адам та Ян, то, звісно, зможуть відчути підступ, але я сподівався, що вони цього не робитимуть.

Зрештою, чекають на мене, а не на підміну. І… Якщо Селена права, якщо мої сини справді могли зрадити мене…

Я замружився. Можливо, вони знають, де справжня підміна, і тоді точно не очікуватимуть, що фальшивка вирушить на пошуки.

Сплести закляття, що визначало б цілі для моєї копії, було непросто: я поспішав та геть не економив магію. Але найголовніше – це результат. Коли закляття було сплетене, я виштовхнув фальшивого себе за двері і активував вже наступні чари.

Слід було краще подбати про таємницю порталу, але я дозволив собі не замітати сліди. Діяти однаково треба швидко, вони не встигнуть перевірити все зараз.

А коли перевірять, це не матиме жодного значення. Я або вже впораюсь, або ні.

…Я впав, боляче вдарившись колінами об землю. Пальці інстинктивно вчепились в густу зелену траву, і я підняв голову.

Маєток герцога Карра занепадав після того, як він сам зізнався в участі у змові. Гаразд, «зізнався» – неправильне слово, але я не відчував жодних докорів сумління, пригадуючи про долю Карра. Він заслуговував на все, що з ним сталося. Імператор не терпить зрад.

Решту спадку герцога розтягнули його нащадки, мов шакали – падаль, але маєток лишився, мов символ революційних настроїв, підтвердження буремного духу герцога. Час швидко нищив це місце. Танули захисні чари, на які опирався маєток, розчинялись нитки сили.

Природне брало гору над рукотворним.

По стінах маєтку повз плющ, трава під моїми долонями була густою, мов на галявинах, де ніколи не ступала нога людини. Чи не надто швидко тут все стало так буяти? Маєток Карра не мав би запустіти настільки швидко…

Якщо тільки тут не використовують свою магію дріади. Навіть якщо вони стримуються, часточки чарів все одно всотуються в землю і змінюють її. Не варто дивуватися, що чари просочують все довкола. Магія життя потужна, і втримати її у шорах надзвичайно складно.

Я зітхнув. Коли вони встигли здобути стільки влади, коли встигли проникнути в мою державу та закріпитися тут настільки міцно, що я сам не знав, як позбутися «гостей»?

Це не мало значення. Я заборонив собі задавати такі питання, натомість поспішив до маєтку, накинувши полог невидимості.

Тут все кричало про пастку. Так, охорона була, але не надто багато. Сам маєток, величезний і схожий на заплутаний лабіринт, міг сховати чимало людей, і, звісно, варта зайде всередину. Після цього… Думаю, викликати додатковий спалах сили, атакувати, замкнути тут всіх, як полонених, буде не надто складно.

Невже я посилаю своїх синів на вірну загибель? Якщо я неправильно зрозумів Селену…

Ні, Адам та Ян здатні впоратися з магією природи в будь-якому її прояві. Та й магів візьмуть не останніх в країні. Навіть якщо будинок перетвориться на пастку, вони матимуть достатньо шансів захиститися, тільки витягнути Селену я вже не зможу, а це – головна моя мета зараз, інакше навіть влізати не варто.

Я переконав себе, хай би як тривога не намагалась змусити мене сумніватися, і нарешті підібрався до будинку впритул. Залізти у вікно, чіпляючись за плющ, було геть не так складно, як могло б здатися. Я проковтнув сміх – це ж треба, Імператор-Сонце лазить по вікнах.

Всередині я повторив чергове пошукове закляття. Мітка на зап’ястку, що пов’язувала нас з Селеною, спалахнула і потягнула мене вперед. Я розумів, що можу ніколи не вибратися звідси, але мчав вперед, легко знаходячи дорогу в такому знайомому будинку…

До своєї зради Карр називався моїм другом, і я вивчив повороти його маєтку майже так само добре, як і палацу. Дивовижно, що тепер я можу використати це проти революції.

Нарешті я спинився біля однієї з колишніх артефакторських кімнат. Під дверима сиділа жінка, і від неї пахло магією та свіжими травами. Вона явно охороняла двері.

Що ж…

Я зробив крок вперед, не ховаючись. Вона схопилась на ноги, але було запізно. Я випустив зсередини біле сяйво власного дару, і жінка сповзла на підлогу без тями.

Ніхто більше не нападав. Це означало, що я мушу поспішати. Якщо це справді пастка, вона ось-ось закриється.

Я обійшов жінку, смикнув на себе двері і зазирнув до темної кімнати. Селена була всередині, закута в антимагічні кайдани. Хтось мусив їх зняти, аби вона створила віщий сон… Отже, мене заманювали, так?

Ельфійка відкрила очі, реагуючи на світло, і охнула.

– Людвігу, – прошепотіла вона, – забирайся геть.