11 (1)

Людвіг

Я не знав, наскільки глибоко зрадники встигли проникнути в палац – не рахуючи підміни, звісно, – але відчував, що не можу довіряти нікому, окрім найближчих. Та навіть їм… Імператор-Сонце завжди покладався лише на себе, скільки міг, і це рятувало йому, тобто мені, життя. Але знайти самотужки Селену не вдалось, кілька пошукових заклинань, набагато складніших за те, що я практикував зазвичай, розбилися об невидимі опори.

Що б не використовували мої вороги, вони були досить вправними і послуговувалися забороненими чарами. Я не забув про магію життя, що замкнула мене у власній спальні, як полоненого. Пощастило, що Адам зміг знищити її одним доторком, але…

Від цієї революції відчайдушно смерділо культом богині Життя. Знову. Я, певне, не мав би дивуватися, що вони боряться зі мною, втіленням віри у безсмертя душі, слабкодухим, сповненим сумнівів імператором, якого не змогли, попри все, схилити на їх бік жодні лестощі, але від цього не ставало легше. Я часто знав, чого чекати від життя, але насолоджуватися кожним замахом все одно не вмів.

Надто вже хотілося жити. Бажано, бодай іноді спокійно.

Було б краще, якби про Селену ніхто не знав. Проте жінку бачили на балу, і я викликав охорону, вимагаючи відшукати мою втрачену гостю. Минуло вже багато годин, а генерал Свендсен, голова таємної варти столиці, тільки зараз повернувся з доповіддю.

– Жодного сліду цієї жінки в палаці, Ваша Сонцесяйносте, – сказав він, схиливши голову в глибокому поклоні. – Ми проведемо повторні обшуки…

– Я переконаний, що вона уже не в палаці. З такою прудкістю, як ви шукаєте, вона скоро опиниться десь у Саорі, – роздратовано кинув я. – Або у Долв’єнському лісі. І що ви робите для того, щоб не допустити цього і повернути мою дорогу гостю?

– Все можливе, Ваша Сонцесяйносте.

– А повинні робити все необхідне, – роздратовано озвався я, ніби моя пошукова магія не зустрілась з таким самим опором, як і їх зусилля. – Використайте чари! Зрештою, перевірте можливих підозрюваних! Ви зробили те, що я сказав?

– Ми збираємо усі відомості про революційні настрої в Беллборі, Ваша Сонцесяйносте, проте ніякого осередку революції немає. Ніхто не наважився би кинути вам виклик.

Та звісно. І всі попередні замахи ставалися самі собою, а підміна розчинилась в повітрі. Але, ясна річ, я не міг сказати того вголос, вони не знали про підміну.

Імператор унікальний та всемогутній, ніхто не може зрівнятися силою з ним, а отже, ніхто з підданих не повинен навіть запідозрити, що моє місце в будь-яку мить здатна зайняти фальшивка. Я не маю права зараз втратити владу.

– Продовжуйте пошуки, – сказав я. – А зараз – геть з моїх очей!

Щойно за генералом зачинилися двері, я вислизнув з зали через хід для слуг.

Можливо, якщо військові не можуть нічим мене порадувати, то бодай маги?..

Адам і Ян обіцяли провести пошуки, використовуючи свій дар. І я вірив, що це може спрацювати. Але, коли зайшов до лабораторії, виділеної зараз під їх експерименти, уже за духом зневіри, що витав тут, зрозумів: нічого не вийшло.

– Її ніде немає, – сказав Ян. – Ми з Адамом використали всі закляття, які знали. Я виходив з локатором за межі палацу, теж глухо.

– Яка талановита цього разу в мене революція, – промурмотів я.

– Тату, не впадай у відчай. Ми обов’язково знайдемо спосіб її відшукати, – запевнив мене Адам. – Зараз я спробую сплести нить самостійно, у нас з нею доволі подібний дар…

– А тобі потрібно виспатися, батьку, – докинув Ян. – Ти виглядаєш дуже втомленим. Скільки ти вже на ногах?

Я не рахував годин.

– Ельфи можуть спати менше, – відмахнувся я від сина. – Ти про це знаєш.

– Менше і «зовсім не спати» це різні речі, батьку, – похмуро відказав Ян. – Будь ласка, не роби дурниць. Тобі потрібно берегти своє здоров’я. Хіба Легер витримає без свого Сонця? Ця жінка не настільки важлива, як ти.

– Яне, – погрозливо промовив я, – тобі не варто так казати.

– Хіба Імператор-Сонце закохується? – гмикнув син, проігнорувавши Адамів штурхан. – Справді, тату, чому вона така цінна?

Тому що Селена була в багатьох пророцтвах, тому що я бачив нашу спільну доньку… Тому що вона життя мені врятувала.

– Гаразд, – здався я, – посплю. Але недовго. Адаме, випробуй той пошук і розбуди мене, щойно закінчиш. Так, навіть якщо це станеться за півгодини.

Я приліг просто на канапу, розташовану в лабораторії, часу шукати нормальне місце для сну не було. Закрив очі і відчув, як туман окутує свідомість. Я й не задумувався, що настільки сильно втомився…

Здавалось, щойно я задрімав поруч з власними синами, а одразу ж відкрив очі в суцільній темряві. Що за дурниці? Магія не відгукувалась, я був ніби муха, що застрягла в павутині. І лише коли неподалік почулись легкі кроки, я втямив: це віщий сон.

– Людвігу, – темрява розступилась, і я побачив жінку в красивій темній сукні, розшитій срібною ниткою, – врятуй мене.

Цей сон наслала Селена.