10 (4)

Мої веселощі зійшли нанівець. Звісно, я не могла дозволити використати себе як приманку для Людвіга, більше того, я дуже сумнівалась, що це справді може спрацювати.

– Як жалюгідно це звучить, – натомість відказала я. – Ти не здатен навіть викликати його на розмову… чи що ти там задумав, не використавши при цьому мою допомогу?

– Думаю, моя спроможність – останнє, в чому ти маєш сумніватися, Селено, – закотив очі Ян. – На тебе мій дар впливає відмінно.

Так, на жаль, він був правий.

– Людвіг за мною не прийде.

– Прийде. Він завжди приходить. Батько лише корчить з себе недоторканного та позбавленого почуттів, але насправді зі своїм він не розлучається. Тому ти розповіси йому, де тебе шукати, скажеш, що в небезпеці і що з тобою хочуть розправитися, аби помститися імператорові. Зрозуміли, що він завів собі нову пасію, і вирішили розважитися з майбутньою правителькою.

Від тону Яна пішов мороз по шкірі, але я намагалась ігнорувати повзучий страх, що розповсюджувався по моєму тілу, відганяла його геть.

Я пручатимусь. І Людвіга в пастку не заманю.

– Ти думаєш записати йому магічне звернення і сподіваєшся, що він повірить у мої благання і прибіжить сюди, ще й передасть тобі ключі від країни? Вибач, але не думаю, що ти настільки дурний, аби в це вірити.

– Ні, в пастку тато сам не полізе, – зітхнув Ян. – Я це, звісно, враховую. Ти пошлеш йому сигнал потай, аби він прийшов тебе рятувати тихо, витягнути з лап революціонерів. А вони на нього чекатимуть. Потім він займе своє місце поруч з тобою, а я закінчу те, що мушу. Поведу Легер у правильному напрямку.

– З тебе буде жахливий імператор.

– Дякую, я дуже хотів це почути. Ти не поцікавишся, як саме ти передаси йому потаємний сигнал?

– Не впевнена, що мені це дуже цікаво.

Ян розсміявся.

– А дарма, тобі ж ще це робити, – похитав головою він. – Я знаю, що ельфи для зв’язку одне з одним використовують віщий сон. Вони проникають в думки одне одного і розказують різні… важливі речі. Дуже давнє вміння. Тільки ельф може прийти в думки іншого ельфа.

Так, ці чари справді існували, і я навіть володіла ними, хоча востаннє використовувала дуже давно і точно не збиралась пригадувати зараз, заради Яна.

Але…

Це мій шанс. Можливо, я застану його зненацька і втечу. Або спробую якось передати Людвігові, аби він навіть не думав сюди потикатися?

Треба використовувати кожен шанс, а не тільки марно намагатися.

– З чого ти вирішив, – я все ж змусила себе задати провокативне питання, – що я взагалі погоджусь робити це для тебе? Шантажуватимеш?

– А мені потрібно?

В повітрі запахло магією Яна. Я стиснулась. Прокляття! Він надто потужний і, здається, багато чого продумав. Але…

Варто ризикнути.

– Для того, щоб я могла послати віщий сон Людвігу, тобі доведеться зняти з мене це, – я струснула закутими зап’ястками. – Тому що без магії то неможливо.

– Вважаєш, я геть дурний і не знаю цього? – Ян похитав головою.

Його долоня лягла мені на потилицю. Хлопець запустив пальці в моє волосся і потягнув на себе. Я крякнула від болю, зчепила зуби, аби більше не видати ані звуку, але це нічим не допомогло б. По шкірі Яна струменіла магія.

– Після того, як я звільню тебе від кайданів, ти використаєш магію лиш для того, щоб відправити Людвігу віщий сон. Ти скажеш йому, що революціонери тримають тебе в колишній резиденції герцога Карра, і попросиш забрати тебе. Ти ані словом не обмовишся про те, що я маю до цього відношення. Після того, як прокинешся, ти більше не використовуватимеш магію і без спротиву дозволиш закувати тебе знову.

Він випалив наказ у моїй свідомості, не лишаючи жодного шансу втекти, але нехай не сподівається, що я не знайду спосіб обійти це.

Замовкнувши, Ян нарешті потягнувся до моїх кайданів. Вони дзвякнули, спадаючи з моїх рук, і я відчула, як магія розтікається тілом.

Але використати її не вдавалося. Ян сидів поруч і всміхався, широко та вдоволено, явно насолоджувався тим, що зробив зі мною.

– Пручатись не виходить, правда? – пошепки спитав він. – Дуже шкода, що ти не повірила моїм словам з самого початку. Я набагато потужніший, аніж тобі може здатися.

Я спробувала вибудувати у свідомості невидиму стіну, об яку розбиватимуться його накази, але все здавалось марним. Чари розсипалися на попіл.

– Не пручайся, – прошепотів Ян. – Я знаю, це дуже болітиме. І то я ще не Адам, моя сила не вбиває, на сповнює життям.

Я хотіла сказати, що досі не вірю у причетність Адама, але не змогла розтулити вуст. Мене долав сон, і я знала, що його наганяє моя власна магія-зрадниця.

Сперечатися було марно. Я піддалась і всю свою силу перекинула на інше: на слова послання, яке мало натякнути Людвігові на зрадника.