10 (2)

Підкоритися здалось мені розумним. Я з зусиллям розтулила очі і побачила кругловиду жінку, саймелку, судячи з сяйливих очей. Вона була ще досить молода, але в погляді вчувалось щось люте, звичне для тих, хто багато пережив.

Напевне, в її житті траплялось достатньо лиха, промайнула у мене в голові думка. Якого саме, я сказати не могла, але дивилась на неї з думкою, що цій жінці жалітися точно не варто, бо вона не відчуватиме до мене великої милості.

– Хто ви? – прохрипіла я.

– Нарешті, – жінка закотила очі. – Я вже думала, ти ніколи не очуняєш. Ці кайдани на вас, вухату братію, погано впливають.

Ми були в напівтемному приміщенні. Вікна забиті дошками, колись багатий інтер’єр виглядав обдертим. Здавалось, мене притягнули в чийсь маєток, тільки закинутий.

Цікаво, чий?..

– Що це за місце?..

– Забагато задаєш питань, – вона схопила мене за лікоть, змушуючи сісти. – Нашого благодійника, герцога Карра, резиденція.

Я поморщилась.

– Він же…

– Давненько мертвий, еге ж, але діло його процвітає.

Революціонери, дійшло до мене.

Герцог Карр теж був саймелом. Правда, голову втратив за інше: він одної миті надумав, що Людвіг Берглунд надто затримався на троні, вліз в бунт і спробував скинути імператора, загасити сонце. На жаль, якщо Карр і вважав себе Імператором-Хмарою, все ж до цього визначного статусу дотягнутися не зміг. Він програв, і то дуже швидко.

До мене доходили чутки, але деталей я не знала. Не стежила за тим, що відбувається в столиці, а за межі Беллбору бунт Карра не вийшов. Здається, Людвіг не надавав йому великого значення. Певне, дарма, якщо в маєтку зібралися революціонери.

– Расова рівність? – уточнила я про всяк випадок. – За це ви боретеся?

– За що ж ще? – вона знизала плечима. – За те, щоб ви, вухаті, нарешті перестали почувати себе господарями всюди, куди тільки зайдете.

– Це… Неправда.

– Неправда, що ельфи позаймали усі місця, що тільки мають значення? – вигнула брови жінка. – Та невже. Ну-ну, розкажи, імператорська наречена.

– Я не…

А, так. Мітка. І оце з ними Ян зв’язався, їм на руку грав? Заради них зрадив свого власного батька, хай і названого?

Мені стало гидко. Очевидно, це відобразилось на обличчі, бо жінка обурено фиркнула.

– Не кривися, – процідила вона. – І не крути від нас носом. Завжди вважали себе кращими, тепер доведеться трохи посунутися.

– Ви вважаєте, що Імператор-Сонце віддасть щось за мене?

– Про це тобі знати не обов’язково.

– Ну, я нічим не зможу допомогти і бути корисною, якщо нічого не дізнаюсь, – спробувала натякнути їй я, але, напевне, саймелка і сама нічого не знала.

– Мені звеліли тільки привести тебе до тями до повернення господаря.

– Про кого йдеться? – це Ян чи він ще на когось працює?

– Не твого розуму справа. Дихаєш, говориш – то все, за що я відповідаю. Сподіваюсь, протягнеш в цих штуках.

Кайдани, що блокували магію, обпікали мої зап’ястки.

– Не протягну, мені швидко ставатиме  гірше. Якщо не допоможете мені, я нічого не зможу зробити для вас. Але якщо ми поговоримо, то…

– Цить!

– Я лише…

– Поводься чемно, відьмо, зараз до тебе прийде господар, – процідила жінка. – Будь розумницею.

Вона вийшла, тільки змахнувши спідницями. Я просичала їй вслід кілька лютих слів, спробувала викликати магію, але марно. Сила обпекла мене зсередини, лишивши по собі вогненний слід, але так і не змогла вибратись назовні.

Тепер ще й дихати стало важко. Я затихла, намагаючись відновитись бодай трохи. Розпач кусав серце, пожирав залишки самовладання. Він нагадував велетенського хижого звіра, який кинув забавлятися зі своєю здобиччю і нарешті просто ковтав її, накривав з головою.

Але я чекала. Зараз прийде той, кого місцеві революціонери називають господарем, і я побачу його… Нарешті.

Минуло чимало часу, перш ніж двері нарешті скрипнули. Я не знала, чи спеціально мене змусили страждати в очікуванні, чи так збіглось, але напружилась, як кішка перед стрибком.

Ельфійський темний зір не підвів, навіть у мороці я легко розрізнила риси обличчя. Переді мною стояв Ян, названий син Людвіга, і я добре знала, що він прийшов сюди не рятувати мене.