10 (1)

Селена

Брат Смерті дивився на мене дещо зверхньо. Я лише розпочинала своє навчання, тому мало чого вміла, але розуміла, що на такі погляди не заслуговую. Так, я їх боржниця, вони звільнили мене, врятували від неминучої загибелі.

Але я можу бути кращою за них, талановитішою, могутнішою. Тоді чому черговий чоловік дарує мені погляд, від якого мороз йде по шкірі, і диктує, що я повинна робити, як і коли? Чому його губи вигинаються в насмішці, настільки явній, що клубок підкочує до горла?

Іноді я ненавиділа те, що я жінка.

– Отже, в тебе вийшло це закляття, – процідив він крізь зуби, дивлячись на висушену під моєю долонею рослину.

– Вийшло, – кивнула я. – І інші вийдуть. Життя і смерть ходять парою, якщо я першою магією оволоділа, тоді і другу підкорю.

– Ти не розумієш, що таке магія смерті і магія життя в їх справжньому прояві.

– Хіба я не послуговувалась нею щойно? – я гордо здійняла підборіддя.

– Що ти взагалі можеш знати про силу, дівчисько?

Я вищирилась, мов дикий звір.

– Я вмію достатньо, Брате, щоб почати мене бодай трохи поважати. І боротимусь за своє, якщо буде така потреба.

– Амбіції… – він похитав головою. – Що за дурість.

– Це не дурість і не амбіції, це гордість.

– Одне й те ж саме. У Сестри Смерті не повинно бути гордості, – він стиснув моє підборіддя, і від доторку тонких павучих пальців стало холодно. – Тільки готовність служити.

– Кому? Тобі? Та ти слабший за мене!

Він відпустив мене і відступив на крок.

– Я знаю те, що тобі знати не вільно.

– Це ж бо наприклад?

– Ми чекаємо на появу істинних Життя та Смерті! Магія від магії, плоть від плоті, творіння наших богів! – випалив він.

Цей Брат Смерті був ще молодий та гордовитий. Я добре знала, що нікого зі справді Знаючих не змогла б спровокувати своїми вигуками.

– Є пророцтво, – сказав він. – Що буде дріада, що народить двох дітей. Особливих дітей, близнюків. Вони розділять силу навпіл, один візьме життя, другий – смерть, і вони будуть могутніми, настільки, що ніхто не зможе дати їм ради. Напівдріад-Життя буде здатен вести за собою мільйони. Напівдріад-Смерть перервати його самим лиш голосом і підкорити собі володарів неба.

– Драконів?

– Так. Драконів. І коли вони об’єднаються, – очі ельфа блищали, сповнені божевільної жаги, – вони зможуть поставити світ на коліна і нарешті віддати його істинному богу. Верховному богу. Один його створить, другий прокладе йому дорогу.

– Створить божество? Нове божество? – перепитала я.

– Змовкни, дурна! Звісно, ні. Це означатиме, що один з напівдріадів звеличить Бельсазара, бога смерті, як істинного володаря. Нарешті Пресвітлий Валлоа перестане нами володіти. А другий прокладе для нього дорогу і подарує місце серед живих!..

Він змовк на секунду, а тоді пошепки додав:

– Тільки нікому не кажи. Я не повинен тобі про це розповідати.

…Більше я Брата Смерті не бачила».

Спогади роздирали мою свідомість на клапті. Я намагалась повернутись до тями, випірнути з глибокої темряви, у яку мимоволі провалилась, але не могла вирватись з тенет, що тягнули мене донизу, на дно. Дихати було важко.

Про напівдріадів мені розказували багато, але все геть дурне. Я усвідомлювала, що живі магічні істоти, хай навіть надзвичайні, не здатні настільки виходити за межі реальності, як обіцяли перелякані Брати і Сестри Смерті.

Я помилялась і справді була аж надто гордовита. Коли я викинула на Яна свою силу, він навіть не відчув цього. Магія не сягнула хлопця, зустрівшись з потоком його магії. Його накази поглинули мене з головою, і я могла лише коритися.

А я ненавиділа це робити.

Зараз, потрохи повертаючись до життя, намагаючись випірнути з густого болота, в яке мене штовхнули, я відчувала, як розривається від болю голова. Хотілось плакати. Ян зрадив свого батька? Виступив проти Імператора-Сонця?

Нащо?

Хоче привести Бельсазара в цей світ? А Адам, він, як втілення смерті, теж цього хоче? Вони обидва на стороні зла?

Якби знати…

– Прокидайся, – я відчула легкий удар – радше, поштовх, – у живіт. – Я знаю, що ти не спиш, вухата відьмо.