9 (3)

Я з зусиллям підвівся на ноги. Голова тріщала, як завжди після складних пророцтв. Це було нормально – як, власне, і знесилення, тремтіння в тілі, нудота. Біда лиш в тім, що зараз дуже невдалий час, щоб хворіти.

Я попросив Адама ще раз переказати все, що трапилось. Хто був той таємничий ворог, що дізнався про знак, який я мав дати супутникам, і наскільки далеко він зайшов, імітуючи мене? Не дивно, що ця людина – чи якої він раси? – знищить мою країну.

І її невизнаний син, Йєран, теж. Сподіваюсь, цей покидьок просто ще не народився. Хоча… Марні мрії, він був у будь-якій з реальностей.

Похитуючись, я вийшов з покоїв. В повітрі пахло смертю, але я розумів, що це магія Адама. Потрібно подякувати, що він врятував мене, інакше, тонучи в пророцтві, я б не зміг захиститися.

– Тату, та що з тобою?

– Моя магія іноді підводить мене, синку. Зараз стане краще. Дай води, будь ласка. Зовсім трішки, мені потрібно…

Адам виконав прохання без зайвих запитань. Я осушив склянку і нарешті видихнув з полегшенням. В голові яснішало, нудота більше не підкочувала до горла.

Треба знайти Селену, повторив я подумки вкотре, виштовхуючи себе з кімнати до коридору.

По всьому палацу калатали тривожні дзвони. Я хотів затиснути вуха, відсторонитися від жахливого звуку, що терзав мої барабанні перепонки, втекти якнайдалі звідси. Шум паралізував, приковував до підлоги. Адам теж застиг, розгублений.

– Ходімо, треба з’ясувати, що відбувається.

Чим далі ми заходили, тим гамірніше ставало, але біля моїх покоїв так і не знайшлось нікого, хто міг би пояснити, що відбулось. Нарешті я помітив полиск захисних заклять.

Повз пробігла варта.

Хоча б хтось!

– Стояти! – гаркнув я, випроставшись, і чоловіки завмерли, відчувши на власній шкурі силу імператорського наказу. – Поясніть мені, що тут відбувається і чому в день мого свята здійнявся такий жахливий переполох. Я вимагаю, щоб усе негайно припинилося!

Напевне, навіть добре, що про мій поганий характер складали легенди, бо чоловіки завмерли, як вкопані. Один з них, сивочолий голова варти, глибоко вклонився, ігноруючи важке дзвякання його лат, і сказав:

– Магічний прорив, Ваша Сонцесяйносте. Ми отримали сигнал тривоги з артефакторської скарбниці, пошкоджено ниті безпеки. Вам краще повернутися до ваших покоїв. Хлопці! – він махнув рукою солдатам. – Супроводьте Його Сонцесяйність до спальні.

– Ні, – я здійняв долоню, спиняючи вартових. – Мені не потрібен супровід. Я негайно спускаюсь до артефакторської скарбниці.

Капітан – в очах проясніло достатньо, щоб я зміг розібрати малюнок на його мундирі, – сердито похитав головою.

– Ваша Сонцесяйносте, усі ці дні ви передбачали небезпеку. Дозвольте нам виконати свою роботу, як слід, і не перешкоджайте, будь ласка…

– Мені здається, – процідив я, – ти, хлопчику, забув, з ким розмовляєш. Я – Імператор-Сонце! Ти повинен просити у мене на колінах про милість, якщо бажаєш порушити мій наказ! З якого часу ти надумав, що маєш справу з розбещеним хлопчиськом, який не тямить, що для нього безпечно та правильно?

– Я лише…

– Замовкни. Я йду до скарбниці, а ви можете супроводити мене. Там потужні захисні закляття. Той, хто зламав їх, може бути зупинений тільки сяйвом свого Сонця!

– За всієї поваги, – капітан не вгавав, – я не можу дозволити вам так ризикувати собою, Ваша Сонцесяйносте. Варта існує для того, щоб…

Я роздратовано махнув рукою. Потік сили відкинув його до стіни. Мене мало не знудило від такого сплеску магії, але зараз був не час думати про свій стан. Я мусив поспішати.

Адам поспішав за мною. Я радів, що можу спертися об його руку, коли ми спускалися крутими сходами, і був вдячний, що хлопець не задавав зайвих питань. Одразу видно, що він – мій син, хай і не по крові. А шкода.

З Адама одного разу вийшов би хороший спадкоємець, кращий за Маркуса…

Захист артефакторської було проламано, я зрозумів це ще здалеку. Диміла захисна магія, і клятий сморід бив мене в ніс, обпікаючи дихальні шляхи. Я прискорився, тоді перейшов на біг і нарешті побачив… Напевне, це слід було називати полем бою.

Виламані двері, розбите закляття, тріщини в захисних чарах, золотава павутина, що тепер лежала на підлозі… Довкола артефактів все було цілим, хтось пробивався саме біля входу.

Але це не найголовніше.

– О Валлоа, – видихнув я.

На межі захисних ліній лежав, згорнувшись клубочком, Ян, і на його руках диміли свіжі опіки.